книга лео на перешейке карена рашакурдів не можу собі уявити, — сказав тоді Орбелі і продовжував: — Є не порушення вірності, а брехливе прийняття на себе вигляду одного… Якщо людина удавано надів на себе личину друга, він зрадник, але якщо був другом і зрадив, то гірше від цього нічого на світі не може бути».
Це мораль народу, що пройшов відбір на вірність, як рослини проходять відбір на холоднечу і спеку. Все пухке, половинчасте, невірне, двозначне не вижило в горах загинуло. Наділений вірністю щасливий, бо він необорим. Вірність для курда — це здоров’я і моральна, і фізична, тому що від правильності залежить його твердість, спокій і постава, адже саме в останній укладено здоров’я. Тому-то у курдів слова «щастя» і «вірність» виражаються одним словом «бахти». Пам’ятаю, мова Орбелі як вірші, вона збігається з тим, що нав’язували нам з дитинства батьком і що я вселяв на Перешийку моїм дітям.
Не порушую я вірність вчителю своїм відходом з сходознавства? Після Ермітажу за Зимової канавкою — будинок, який побудував Кваренгі. Квартира Орбелі — з високими старими вікнами, бронзовими шпінгалетами, витими „ масивними ручками на важких високих дверях. Там проходила достопамятная наша бесіда, кончившаяся моїм провалом. Прямо навпроти через Неву виблискує логічно зухвалий шпиль Петропавловської фортеці і відливає золотом купол собору. День сухий, ясний і несподівано холодний. А ось і Зимова канавка, і будинок Кваренгі. Кажуть, він ходив з альбомом по Петербургу, все малював, малював, хотів збагнути душу міста. Виходить, не мені одному це місто поставив загадку. На сходах за кілька метрів до квартири Орбелі я мимоволі став карбувати крок, внутрішньо підібрався, як на Перешийку перед кидком зі скелі, вдихнув і дозво
ніл. На порозі стояв Йосиф Абгарович і своїм патріаршим виглядом випромінював зоркую привітність.
Про подальше писати і важко і немає потреби.
Це стосується нас двох. Я сказав Орбелі, що покидаю сходознавство. Зауважу тільки, що з того дня і до самої смерті Орбелі відмовився зі мною розмовляти.
Я повернувся в Будинок. На наступне літо, як я вже говорив, ми були на Перешийку з Покальчуком. Минув ще рік, і в Ленінграді стали широко відкривати школи — інтернати. Наш дитбудинок розформували, і дітей рас-пределили в різні інтернати за віком, з кращих спонукань, без злого умислу. Аннадана, темна від горя і люті, пішла в о^ів з них слідом за своїми малятами.
Вдома не стало. Я ще деякий час носився між Ленінградом і Петергофом, відвідуючи моїх в різних ін-тернатах, але щось безповоротно пішло. Діти вже не могли знайти себе. З суботи на неділю домашні йшли в сім’ї, і по порожніх коридорах інтернатів примарами бродили втрачені і здичавілі вихованці дитбудинку. Інтернат приходять з дітьми не міг стати Будинком. Будинок був зламаний. За три роки я на рисях, стрибаючи через курси, закінчив інший факультет, факультет журналістики. Корабель був побудований. Настала пора — «Шукай життя!»
Забіг в наше улюблене пристановище, фехтувальний зал на істфаці. Ігор В’ячеславович Ясеницький, наш фехтувальний метр і душа університетського гуртка ревнителів істинного фехтування, давав кому-то урок. Я запитав його з порога: «Де фехтують за Уралом?» Він здивовано підняв «забрало»:
— У Новосибірську.
Я розподілився в Новосибірськ. Там, за Уралом, «пошуки життя» знову з невідворотністю привели мене до дітей. Діти — це і є життя.

Книга Літо на перешийку стор 106

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

*

code