будівельників сиділа, посміхаючись, під агри сяеягги стружки, яка встигла засмагнути і згуртуватися хешу и сго- їй рішучої манері веліла мені оставатьсл іжзь і начальника табору, за вихователів, вожатих, шкш. сторожа і фізрука, зрозуміло, в одному лисиці, я місяці.
— Ви впораєтеся, — відрізала вона, пршгтальао гшх мені в очі. — Нагадаю вам ще раз: робіть все. чт «побажаєте. Усе. Чуєте, всі, я вам вірю. Умова толь ¬ ко одне — щоб ніхто не втопився. Ясно? — І ражзші і тихо додала: — Щоб ніхто не потонув! Ніжак.
Я кивнув.
— З Богом. — Господиня знизала по-чоловічому мені руку. На полнутв до машини раптом повернулася і додала мет¬че: — Чи стане не під силу, пам’ятайте, що своєю згодою ви дали можливість відпочити всім співробітницям. Оіш не пригадують, коли були у відпустці влітку. Ми будемо навідуватися до вас.
Я безтурботно кивнув ще раз. Мені не доводилося ві¬деть, як виглядає піонерський табір н на чому стро¬ітся його життя, н було невтямки, який тягар я взвалі¬ваю на себе. Ще не перезнайомився з сусідніми лаге¬рямі, жив в глибокому переконанні, що їх персонал, так само як і наш, складається з куховарки і начальника.
Воістину сторонній хоробрий.
Я багато разів думав потім, як могла Господиня, женщі¬на твереза і вольова, взяти па себе безмірну ответ¬ственность в довірити дітей одному молодій людині, по суті, незнайомому. Може бути, це через те, що юність Господині збіглася з ризикованою епохою, а пізніше блокада перевернула всі уявлення про можливості однієї людини. Не знаю. Так чи інакше, а я нежданно- негадано, вчора ще продираючись але нетрях востоковеде¬нія і заздрячи «автодидакт», раптом став батьком семей¬ства з вісімдесяти чад, яких чотири на день годувати, купати, мирити, лаяти, вчити, оберігати, укла¬дивать спати в робити ще тисячу інших справ і все віервие в житті, а нерідко, як стверджували злі язики з сусідніх таборів, і «вперше в світі». Я був самим не-дослідним начальником в країні і, можливо, самим мо-лодим. Як це на перший погляд не дивно, але обидва ці обставини в рівній мірі врятували мене в лісі.
Потрапивши в скрутне становище, я вспомпнал, що робили в подібних обставинах мої батько і мати, адже я ви¬полнял в таборі обидві ролі. Влуч в халепу хлопчисько, я згадував, як би я сам вчинив в дитинстві на його місці і що б вважав за краще, а погодившись з цим, радив йому. А коли справа стосувалася дівчаток, я пригадував, ніж жили, чому раділи і чого побоювалися мої сестрички. Раз мені влітку дозволялося в дитинстві стирчати на річці з ранку до вечора і набивати оскому зеленими яблуками з чу¬жого саду, як я міг заборонити моїм дітям не плескать¬ся в озері до вечора і не спустошувати дикі малинники і чорничні галявини.
Якось в інших таборах я підглянув вечірні лі¬нейкі і вирішив, що без повірки життя прісне. Побудував хлопців і бачу: замість того щоб рівнятися на груди чет¬вертого людини, мої герої сверблять, сукають ніжками і шльопають себе по стегнах, спині і щоках, відганяючи хмари комарів. Тоді я велів підняти прапор і не спускати його більше аж до серпневого прощального вогнища, а вечірні перевірки скасував взагалі. Хоча, треба сказати, я великий любитель всіляких перевірок, змін караулів, парадів і маршів.
Парад — дивовижне, патетичне свято, особливо коли люди не вёдалі екранів, естрад і футболу. Білі рукавички ла Ефес, дорогі сідла жовтої шкіри, плюма¬жі, шиті золотом білі мундири кирасир і сині ко¬лети гусар, червоні ментики, карбований крок, молодецтво і стримана шанобливість, ледь помітна посмішка під русявим пишним вусом, захоплений шепіт в білій піні кринолінів, клумби дивовижних капелюшків, парасолі і фраки і, головне, музика і сонце, і над усім цим пружні вол¬ни кращих в світі маршів, повних ліризму і відваги. Ах,
Книга Літо на перешийку стор 16
