Піднявся на скелю, зустріли мене хлопці доволь- ні. Радіють. Особи посвітліли. Виступає тут вперед Ігорьок, просить дозволу стрибнути з трапеції. Навколо стоять старші, мовчать. Серед них багато далеко не роб кого десятка, народ розжарений, і ті мовчать, а Ярмо річок так просто благав: «дозвольте» та «дозвольте». І що це його попало, не зрозумію. Бачу тільки, що дуже важливо для нього стрибнути. І подумав — сам адже в дет¬стве ходив в горах по таким карнизах над прірвою, а ступив потім студентом на ці ж цапині стежки, так коліна затремтіли, — в дитинстві все дарма. «Давай ,, — кажу, — Ігорьок, була не була, відважним володіє бог!» Тільки відпустиш руки, коли я тобі гукну — ні рань¬ше, ні пізніше. І що ви думаєте? Стрибнув. І кричав щось в повітрі своє радісне, поки не зник в сріблястих бризках.
Через день у відповідальному футбольному матчі старийшие поставили Ігорка на лівий край — сильно; дол¬жно бути, він їх вразив на скелі. Нічого почесніше во¬образіть неможливо. Він був перший молодший, попав¬шій в збірну команду Будинки. І може бути, мій пер¬вий в житті учень.
Деякий час по тому у мене стали проситися по гриби старші або добровільно пропонували сходити за сухостоєм для печі, що вже зовсім в дивину. Дога¬дался — бігають потайки на трапецію. Пішов туди зі ‘все¬мі, зняв від гріха подалі трапецію, переважив її на інші сосни, та вибрав берег такий, щоб обрив нависав прямо над водою і не можна було б розбитися об каміння. Висота ж польоту вийшла не десять метрів, як пре¬жде, а метра чотири, не більше. Тут і дівчатка полюбили трапецію і стали козами, повискуючи, стрибати зі скальп
Ось на цю-то трапецію і кликав я молодших, яких ДО батьківського дня до пий і не підпускав. Разом з Ігорем вийшов ПОВНИЙ збір. Йшов Я З НИМ до пля¬жу і думав, чому він в той день зголосився стрибати. Завзятість чи хлоп’яча, або політ заразливий? Спро¬сіть його, він і сам по відає. Звідки хлопчику в одін¬надцать років знати таке? А раптом, думаю, стрибнув із солідарності зі мною? Я, правда, нічим, не приведи Господи, сво¬ей симпатії пі до нього, ні до кого іншого не виявляв. Так звідки знати нам, дорослим, багатознають розумом, що пеленгують діти своїм нетутешнім чуттям. Не знають вони нас більше, ніж ми самі себе? Але здивуюся, якщо зто так. Ми ж довіряємо тільки тому, що можна втілити п слова, формули, фрази — не сліпі ми один одному?
Ігорка я помітив по курйозного випадку. Якось, нишпорячи але лісам, ми вийшли на средневиборжскую доро¬гу. На узбіччі троє солдатів рили чи траншею, то чи знак який збиралися ставити. Підійшли до них. Раптом від нас відокремлюється Ігорьок, крокує рішуче з протяну¬той рукою до одного з солдатів і кричить завзято: «Здоро¬во, Мамедов!» Солдат очманіло потиснув йому руку, расплил¬ся в щасливій усмішці, ц каже: «Звідки мене знаєш, земляк? Навіть, що Мамедов, знаєш, а? »А Ігорьок паль¬цем показує:« Так у тебе на поясі написано, що ти Мамедов ». У солдата розчарування витягнулося обличчя. Друзі його регочуть. Скоро Мамедов сам став сміятися, і ми приєдналися. Ну, думаю, Ігорьок, ти, брат, маль-чик раптовий.
Як повернулися ми в той перший батьківський день з трапеції, я перетрусив всі свої кишенькові, відняв у Марії Іванівни в борг її небагаті заощадження, повісив рюк¬зак за спину, скочив у сідло і пішов крутити педалі. Відмахав сорок ‘кілометрів до Зслепогорска та сорок об¬ратно, як то кажуть, на одному ентузіазмі. Добрався до табору вже іосле ужіла, в темряві, весь в милі, осу¬нулся, хитає як п’яного. Доконав мене на підйомах після Чорної річки рюкзак вагою пуда в півтора. Туди летів птахом, під гору, вітер так і свистів у вухах.
Книга Літо на перешийку стор 28
