встати раніше її — її робить наша мати саме оду¬хотворенное справу на землі, яке тільки може випасти на долю жінки?
Текли століття, скільки разів все переверталося догори ногами, летіло шкереберть, затоплялося водою, заносилося піском та переорюють п горіло у вогні — і що ж? Сім’я живе, живе символом незнищенності самого життя. Тільки ворог пішов, переконаний, що всіх погубив, як раптом серед ночі на попелищі промайне вогонь, закі- | піт вода, скупчилися, притулившись один до одного, жменька людний, об’єднаних такими земними і такими понят¬нимі сімейними узами. Сім’я, може, найзагадковіше явище на землі, і узи її і таємничі і священні. Більшість моїх дітей — осколки розбитих війною сімей, хоча серед них і є ті, кого залишили родіте¬лі. Подорослішавши, вони створять свої сім’ї і відновлять мало не перервався на них зав’язь життя.
Як мені жити тепер? Як заронити в них любов до домашнього вогнища, коли вони вогнища цього не знали? Якби в моїх силах було від цього вогню запалити в них светіль¬нікі любові до дому, щоб вони не озлобилися, що не очер¬ствелі, щоб … Ні, на таку висоту мені важко взле¬теть — краще і не мріяти. А втім, чому б і ні, коли без цього їм не знайти душевного здоров’я? Нехай спробують пробачити тих, хто кинув їх. Може бути, ноша була їм не під силу. Скільки я зустрічав лю¬дей, які себе якось не здатні зберегти, не те щоб іншого виростити. Діти вимагають постійного рівного напруги душевних та фізичних сил. Подібне по¬стоянство для інших гірше страти. Може бути, ті, хто не хоче мати дітей, передчувають свою неспроможність, може бути, природа не вибрала їх як продовжувачів роду. Хто знає? Коли держава бере на своє іжді¬веніе дітей, для слабких, для заблуканих, для самотніх це спокуса норою непереборне. Чому не віддати, думають вони, і ситий, і доглянутий, і в колективі — все луч¬ше, ніж удома.
А з іншого боку, чи набагато краще доля тих домашніх дітей, які носять на грудях день-ден’сцой ключі від порожньої квартири з холодним вогнищем? Кажуть, коли мати не ходить на службу, а зайнята тільки будинком, вона приносить більше користі і дітям і суспільству. Іноді дивуєшся, що сьогодні психологи відкривають істини, які освячені тисячоліттями. З’ясували ж вони, нарешті, що, коли мати вдома заохочує кожен вдалий крок дитини, від цих похвал дитина розквітає. Для мо¬лодого організму схвалення як добра їжа. Поощре¬нія — дріжджі його психіки, вона міцніє, він стає впевненим у собі. Дитина найбільше потребує того, щоб мати була поруч, і коли вона йде з дому на роботу, то від цього він волею-неволею страждає.
Візьму-но на озброєння цю ідею так буду частіше хвалити моїх хлопців, а то, я щось захопився критичним реалізмом. Засудження прибиває до землі, пригнічує, не дає крил. Лаяти легко, тому і спокусливо. «Дурість засудження, — сказав Пушкін, — не настільки за¬метна, як дурна хвала».
Англійські вчені пішли далі. Провели много¬целевой досвід. Залучили кращі уми країни і прийшли до висновку: якщо в дитячому саду будуть групи з ше¬сті дітей, а не тринадцяти, як водиться, і на чолі цих груп будуть найдобріші і освічені жінки Англії, то діти з цих груп поступляться по найважливішим показниками природного розуму, психіки, життєздатності та морального здоров’я дитини, що виріс у печі йод ляпасами неписьменною багатодітній матері. Сім’я — живий організм, що розвивається, який не зрозумієш за допомогою одних тільки наукових постулатів і схем. Тут величезну роль повинні грати народна мудрість, досвід, накопичений тисячоліттями.
У той момент, коли я думав про це, зауважив, що знову стою далеко від вогнища. Розмірковуючи, я звичайно ходив навколо наметів, розбитих кільцем на узліссі, з вогнем в середині. Захопившись будь-якої думкою, я по-
Книга Літо на перешийку стор 30
