тієї, в легенях білих ж гостроносих черевичках без підборів «човником». В руках її була крихітна сумочка з жовтої шкіри у формі бочки, з якої стирчав згорнутий парасолька. Всі квіти, зібрані мужніми господарями табору «Сильвупле», призначалися цієї юної леді з попелястим волоссям, нині влітку закінчила другий курс, але вже не за арабистике, а з романо-германської філології з втратою двох років.
Я притримав її за руку на мить. За чотири роки було друге дотик до її руці. Перший раз це сталося після того балу на набережній, коли старанна швейцар кинув мене в сум’яття. Тоді я проводив дівчину пішки через міст до Великого проспекту на Петроградській стороні і потиснув їй несміливо кінчики холодних пальців. Після першого курсу, коли ми працювали «на картоплі», я був бригадиром нашого потоку. Дізнавшись, що моя леді страждає від незвичної їжі і мучиться болями в шлунку, і бажаючи їй допомогти, я осідлав неезженую кінь. В колгоспі не було кому на ній їздити. Конюх-старий був чи не єдиним чоловіком в селі. Кінь застоявся, була злою та ситою. Ми з конюхом ледве стримували. Двічі вона мене скинула у дворі стайні. Третій раз при студентах. На щастя, я приземлився на перерытое картопляне поле. Арабистка бачила моє падіння, і я готовий був кусати землю від відчаю. Адже я піднявся на цю чортову кінь тільки заради неї.
Ми працювали тоді в Лужском районі. На коні я поскакав аж у сусідню Новгородську область і привіз звідти антонівських яблук, які передав арабистке через подругу. Але вона не з’їла жодного та роздала все іншим. А адже я не приборкувач коней. Я любив їх, вмів з ними звертатися, але не краще за будь-селянського хлопчаки з наших країв. Після польових робіт ми йшли з ними в нічний, там і осягали школу «манежу». А тут під тобою не кінь, а якийсь біс. У про-щем, від арабистки моєї за чотири роки одні забої. Хбтя я не поміняв би ці чотири роки на інші. Нехай навіть ми сказали за цей строк один одному лише кілька слів.
Біля арки, прибраній ялівцем і квітами, що стояли Гуля і Ігорьок Огурков з іншими хлопчаками.
В руках у них були букети. Вони чекали на нас. Ми наблизилися. Прочитавши напис на арці з назвою табору і роком заснування, позначених римськими цифрами, ара- бистка посміхнулася і запитала, яке значення латинських літер «А. D.». Я відповів, що це «Anno Domini». Арабистка подивилася на мене довгим уважним поглядом. Побачивши оздоблення табору і алею з відер з ромашками, гостя щасливо і дзвінко розсміялася, що сподобалося хлопчикам і дещо спантеличило мене. Я не чекав від неї такої безпосередності почуттів.
Старші дівчатка, як я вже говорив, що чергували в той день на кухні. Вони зустріли гостю кам’яними статуями, застигнувши з підносами і посудом в руках і роззявивши роти. Я б подумав, що вони заціпеніли, якщо б не їх гнівно-нищівний і викликають погляди. Тут Й справді знайшла коса на камінь. Арабистка відразу все по^ налу. Вона миттєво прийняла підкреслено-гордовитий вигляд. Мої дівчатка як були, так і залишилися в правці зі зв’язками брудних чашок і черпаками в руках. Щоб розрядити обстановку, я крикнув їм весело: «Вільно!»
Але вони, закам’янівши, задихнувшись у лютому обуренні, не звернули на мене жодної уваги. Тільки окрик Марії Іванівни, знайомий їм з дитинства, вивів їх із стану трансу. Мої дівчатка продовжували чергування в грізному мовчанні, яке не віщувало нічого доброго.
На озері арабистка показала себе витривалою і майстерною плавчихою і повернулася до табору в супроводі відданою свити малюків. На вечерю Марія Іванівна запропонувала гості смажені гриби з картоплею і оладки з малиною і згущеним молоком. Плетений кошик з малиною стояло на столі і мало найтонший аромат.
Книга Літо на перешийку стор 66
