— Як-то, — кажу я їй, — у фондах нашої уні-верситетской бібліотеки натрапив на збірку дореволю-ційних журналів. В одному з них, у якому, убий — не пам’ятаю, запам’яталася мені антична притча. В ній роз-зывалось про відвідування якимсь владикою острова свого царського сусіда. Останній був від природи слабоумен. Приїхав владику вразили оточували монарха вельможі. Вони зверталися зі своїм государем так, ніби перед ними наймудріший на землі людина, а не їх бідний цар. І не тільки в особистому користуванні, але і в розмовах один з одним та гостями. То було не удавання царедворців, писав автор, хоча серед них, безсумнівно, були й такі. Немає. Мова йшла про випробуваних воїнів, сивого жерців. Ні тіні усмішки. Іронія — зброя рабське, як хихикання над вищим—доля холопський. Не пам’ятаю точно оцінок автора. Але дух притчі був шляхетний. Автор хотів сказати, що, коли глава слабшає, мабуть, настає час випробувань і для його підданих. У нашому випадку з тобою для членів сім’ї. І для підлеглих, якщо хочеш, хоча б моїх… Вибирай сама. Перевага полягає в тому, щоб взяти на себе кожному ту частку відповідальності, від якої природа або доля позбавила главу. Забудемо про царів. Вони відійшли в область переказів. Але доброта — категорія позачасова. Підкоритися гідного чолі або героєві-батькові не треба ні особливого розуму, ні внутрішніх ресурсів. А ось схилитися перед немічним батьком — в цьому-то і велич матері, і приклад дітям.
Синівська вірність — велика вісь світу, і вона звертається до нашої совісті щохвилини.
Я не ратую за слюнявую доброту. Аж ніяк. Істинна доброта категорія сувора. Нікому не дано зняти з батька відповідальності, і врятувати себе може тільки він сам. Візьми Петровича. Він ніколи не буде п’яницею. А ось ті, що на легкових сюди ганяють так у струмках горілку студят, ті інша справа. По мені, правду сказати, так її не повинно бути ні краплі. Тут я пропащий максималіст. Ні запаху щоб, ні виду! Ні помину! Витравити зі свідомості навіки! А що до молодих, то пам’ятай, що вони не захищені, Кішочкі ще тонкі, а п’ють, та й не п’ють, а смокчуть зілля, обезьянничая під дорослих. Адже є ж незаперечний, вироблений століттями закон, що найкраща в світі педагогіка — це приклад дорослих. Я наказав моїм розбійникам таку неприязнь до зілля, що сам злякався.
Тим часом з намету старших дівчаток пролунав крик. Я промовчав. Мені було соромно перед гостею. Вирішив змінити тему. А вона сама повернулася до цієї розмови. Але, відчуваю, що про зілля вона не хоче згадувати. То вже прийшла в себе і соромиться свого вигуку, то мені взагалі почудилась тоді тривога у її голосі. Ніколи не знаєш, що вона думає. Дуже непростий горішок. Тут вона сама повернулася до теми сім’ї, ніби вголос розмірковуючи, зронив:
— А якщо мати більше батька заробляє і життєздатності в ній ніби більше? Як зберегти рівновагу в сім’ї?
— Тоді, — кажу, — наведу тобі приклад, до якого навряд чи жінка залишиться байдужа. Ось слухай! Жила в минулому столітті в Англії жінка рідкісної краси. Розуму великого та світлого і, кажуть, непереможної чарівності. Звали її Елізабет. Вона була одружена з бідним священиком. Правда, як і личить англійському пастору, що він не був чужий вчених занять. Прихід його був населений найбіднішими пролетарями Манчестера. Пастор був многодетен і жив набагато краще парафіян. Дружина його уривками, серед домашніх турбот, тут же на столі у вітальні вечорами писала книги. Її романи читала вся Європа. Реалістичні, сильні романи. Вони принесли їй славу, гроші, достаток. І що ж зробила ця красива жінка, зустрічей і бесід з якої домагалися кращі уми європейські? Коли вони переїхали в новий будинок, то краща кімната була надана батькові. Там святая святих сім’ї, там його розкішний
Книга Літо на перешийку стор 68
