— В Індії голод, — сказав Денелен вполголоса, немов говорив з самим собою.— Америка більше не дає нам заказовна чавун і сталь, і цим завдано жорстокого удару нашим доменних печей. Все між собою пов’язано, досить одного віддаленого поштовху, щоб похитнулася рівновага в усьому світі… А імперія так пишалася цією промисловою гарячкою!
Він взявся за куріпку. Потім сказав голосніше:
— Найгірше те, що для зниження собівартості треба виробляти більше, а інакше доводиться знижувати витрати за рахунок заробітної плати. І робітники з повною підставою можуть сказати, що їх змушують розплачуватися за хазяйські збитки.
Таке визнання, що вирвалося у цієї відвертої людини, викликало суперечку. Дамам було нудно. Утім, кожен приділяв чимало уваги своїй тарілці, так як у всіх розігрався апетит. Виходив з їдальні лакей раптом повернувся і, мабуть, хотів щось сказати, але не наважувався.
— Ну, що там? — запитав пан Энбо.— Якщо депеші, принесіть сюди… Я чекаю відповідей.
— Ні, пане. Прийшов пан Дансар, чекає в передпокої. Не хоче вас турбувати.
Вибачившись перед гостями, директор велів покликати старшого штейгера. Той увійшов і зупинився в декількох кроків від столу, всі повернулися і дивилися на рослого, захеканого Дансара, очевидно прибіг з важливими новинами. Він повідомив, що в робочих селищах все спокійно; але до пана директора прийде делегація, — це справа вирішена. Може бути, вона буде тут через кілька хвилин.
— Хороше. Дякую вам, — сказав пан Енбо.—Прошу робити доповідь щодня: вранці і ввечері. Зрозуміли?
Лише тільки Дансар вийшов за двері, знову почалися жарти, всі накинулися на «російський салат», кажучи, що не можна втрачати ні хвилини, а інакше так і не встигнеш його поїсти. Але все особливо розвеселилися і сміялися до згпаду,
Книга Жерміналь стор.186
