Жанлен оторопел, затрясся від страху, але, дізнавшись Етьєна, швидко заспокоївся.
— Хочеш зі мною пообідати, а? — запитав він.— Шматочок в’яленої тріски?.. Подивіться-но!
Жанлен так і не випустив з рук видобутку і тепер взявся акуратно зчищати ножем з тріски мушиные сліди; франтівський ніж з кістяним живцем був схожий на маленький кинджал,— зазвичай рукоятки таких ножів бувають прикрашені якою-небудь девізом; на цьому було написано одне слово: «Любов».
— Гарний ніж! — зауважив Етьєн.
— Лідія подарувала,— відповів Жанлен, забувши додати, що Лідія, за його наказом, вкрала цей ніж у Монсу у рознощика, що розташувався зі своїм лотком у пивній «Шибайголова».
І, очищаючи тріску,.додав з гордістю:
— А добре у мене тут, правда? Куди тепліше, ніж нагорі, і пахне краще.
Етьєн сів навпочіпки біля Жанлена. Йому було цікаво поговорити з ним. Тепер він не почував гніву проти Жанлена, його навіть цікавив мерзотник хлопчисько, такий сміливий і винахідливий у своїх мерзенних витівки. І справді, в цій глухій норі було добре: не дуже жарко — температура у будь-який час року була рівна, тепло, як у лазні, хоча на дворі стояла сувора груднева холоднеча, від якої у бідняків руки вкривалися кровоточить тріщинами. З плином часу старі виробки очистилися від шкідливих газів, весь гримучий газ вийшов, і тепер тут відчувався тільки запах гнилого дерева, запах бродіння, ефіру і ще якийсь пряний запах, схожий на аромат левкої. І кріплення теж набуло своєрідний вигляд: деревина стала схожа на пожовклий мармур, прикрасилася бахромою, фестонами з пухнастою білої цвілі, що простягнула по стовпах свої шовковисті драпірування з позументами і бісером. На дощатій обшивці стовбурчилися гриби. Навколо літали білі метелики, мухи, тулилися павуки — знебарвлена фауна, що не знала Сонця.
— Ну як? Не боязко тобі?
Жанлен з подивом подивився на нього.
— Боязко? А чого ж боятися, раз я тут один.
Він вже встиг відскоблити рибу, розпалив маленький
багаття і підсмажив тріску на вугіллі. Потім розламав
Книга Жерміналь стор.247
