— Ну, тягніть скоріше стійки I Що ви тут торчите, ущй розвісили? Ось дам: хорошого стусана!
Етьєн відправився за стійками, анітрохи не ображаючись на цю грубість. Він і сам був обурений начальниками і знаходив, що вуглекопи занадто добросерді.
Втім, Лівак і Шаваль полегшили душу ругатель-ствами. Все, навіть Захарій, люто почали кріпити, півгодини чути був тільки стукіт Кувалди об дерев’яні стовпи. Ніхто не вимовляв ні слова; важко дихаючи, все несамовито билися з осідає породою, — вони перевернулі б її і підняли, навалившись плечем, якби до-; стало сили.
— Ну досить! — сказав нарешті Мае, пригнічений гне-вом і втомою.— Половина другого… Ех! Ну і день видався! І по п’ятдесят су не заробили. Я йду, дуже вже огидно.
І, хоча залишалося ще півгодини до кінця зміни, він одягнувся. Решта наслідували його приклад. При одному і погляді на забій всі приходили в лють. Побачивши, що Катрін знову взялася за роботу, вони покликали її і сер- дію стали дорікати за недоречне старанність. Нехай собі вугілля лежить або нехай сам звідси вибирається, якщо у нього ноги є. І всі шестеро, тримаючи інструмент під пахвою,; пішли назад, до рудничного двору, до якого їм перед- стояло пройти два кілометри тією ж дорогою, що й зранку.
Коли вибійники спускалися по людському ходку, Кат рін з Етьєном затрималися, зустрівши Лідію, катившую і вагонетку; дівчинка зупинилася, пропускаючи їх, і розповіла, що кудись зникла Мукетта: у неї пішла носом кров, просто струмком потекла, і Мукетта кудись пере- жала — робити собі примочки з холодної води, і де тепер — невідомо. Вислухавши розповідь, вони рушили далі, а Лідія знову Покотила вагонетку; змучена, I перемазана вугіллям дівчинка напружувала худенькі руки і ноги і схожа була на худого Чорного мурашки, кото — рий наполегливо бореться з непосильною для нього ношею.
У деяких ходах Етьєн і Катрін з’їжджали по спуску прямо на спині , і втягували голову в плечі, боячись обдерти собі лоба; по гладкому схилу, відполірованого спинами всіх робітників цього крила шахти, ковзали так швидко, що час від часу гальмували, хапаючись за дерев’яні стійки, і говорили, жартуючи: «А то, дивись, санчата 1 загоряться».
