З гущавини долинули крики, тан блукають і переклі¬каются туристи. Вони наїжджають на Перешийок з суботи на неділю цілими «виробництвами» на своїх ма¬шінах і автобусах. З вечора пиячили «на пріро¬де», шумно, горлата хлюпочуться в озері, кричать пісні і на¬конец розійдуться по лісі в поодинці і парами. Одні, збившись з дороги, завалюються до ранку в кущах, дру¬гіе, буває, забрідають на наш вогонь. Вони п’яно слово-охотліви. Головне — пришпилити їх окриком, не дати раз-говоритися і повернути назад. Однак ці не так опас¬ни, як стомлюючі. Залітають, кажуть, куди більш зло¬вещіе птиці. Їх-то я і виглядаю кожен «уїк-енд». Тільки б не заснути.
Хлопців вісімдесят, а дорослих двоє — я та кухарка, Марія Іванівна. Вона жінка років п’ятдесяти п’яти, хо¬тя тоді мені здавалася істотою глибоко літнім. При своїй огрядності вона надзвичайно моторна, ви¬носліва і весела. Такий клопотун біля плити я більше не зустрічав. Каструлі на вогні у неї танцюють, співають, ші¬пят — вона майстерно диригує цим камерним оркест-ром і ще співає весь день. Марія Іванівна змінить мене з птахами. Але тільки діти повечеряли, вона валиться з ніг і засинає. І все-таки, втомлюючись більше мене, вона прі¬ходіт на світанку вмита і сяюча, ніби на бал, і відходить до сну з примовками. Ось ця просвітлена надійність, що пройшла блокадному школу, мене дуже підтримує, хоча і цього я не міг би тоді об’яс¬ніть. Я просто був завжди спокійний, думаючи про ароматному навісі з вогнищем, де звисають з даху гірлянди су¬шених грибів і пучки цілющих трав.
Знову на озері плескіт. Уже мені щуки. Це навер¬няка вони пустують. Днем, буває, бредеш в очеретах і раптом натрапиш на хижачку. Таїться в засідці на мілководді між стеблами, повна таємницею вибуховий сі¬ли, темна і зловісна, як жива торпеда. От уже хто діє не роздумуючи, у неї навіть обриси остро¬хіщние. Мене охоплює незрозуміле хвилювання при
зустрічі з цим родинним нам світом. Чи не в цьому а хвилюванні потаємна таємниця мисливської пристрасті?
Я стільки ночей відстояв на вахті, що у мене навіть I виробилися улюблені маршрути, коли від волне- I ння не втриматися і починаєш кружмть то по колу пала- I струм, то стежкою до криниці або на галявину, де на забро- I шийному лузі трава в такий густоті і силі, що диву даєшся. Пам’ятаю, на початку літа, коли ми ще тільки] приїхали сюди, пробило мене струмом на цьому лузі. Там, відірвавшись від усіх, відцвітають самотній кущ вовчого лика. Він весь був покритий ароматними рожевими цвета¬мі, цей отруйний глашатай весни, який зацвітає, коли в лісі ні листочка. Скоро стали наливатися крас¬ние прозорі ягоди. Вони смертельно отруйні. Ядо¬віт весь кущ, отруєні і рожеві квіти, н гілки. Горе тому, хто покуштує його ягід. У того ж, хто надумає здерти шкіру з гілок, все руки покриються пухирями.
У цього куща я не раз збирав дітей і строгим го¬лосом застерігав їх уникати цих красивих і опас¬них рослин н не раз ловив, на свій подив, в їх очах замість страху мисливське цікавість, а нерідко навіть відганяв від нього малюків, які стояли по пояс у траві і. мало не облизуючись, дивилися не кліпаючи, як зачаровані, на червоні ягоди, що таять смерть. Ось у цього вовчого куща одного разу мовчазної іюнь¬ской вночі я і зустрівся з сохатим. Він сам вийшов на мене і став у куща в декількох кроках. Мене він спочатку чомусь не помітив. Може, тому, що мене трохи приховувала осика, а може, через те, що я стояв як укопаний, про щось розмірковуючи. Табір звалювання.
У примарному світлі біліли під місяцем вигорілі на сонці десятпместние військові намети — подарунок ше¬фов — військово-морської академії.
Мовчазна зустріч тривала кілька секунд, може, секунду, а може, ‘і мить, але мені це здалося часом великим, подією тривалим н глибоким, як цілий шматок життя. Бувають же миті, вмещаю-
Книга Літо на перешийку стор 3
