Свисток.
З’являються перші сорок чоловік. .Від спеки, ішага і криків шестисот ковток вони вже в стані грохні, як кажуть боксери. Тепер перед водою їх ще раз постро¬ят і порахують.
Другий свисток.
Сорок чоловік кидаються в маленький «жабник». Вони несамовито кричать, піднімають бризки. Хто вміє, ша¬тается плисти. На містки вилазити не можна. Секунди течуть невблаганно. Діти знають, що щастя їх недовговічне. Вони навіть не плавають, а просто скачуть в воді. Малюки на¬пряжени і повільно підповзають в воді ближче до берега, стежачи один за одним.
Через три хвилини, секунда в секунду, третій свисток.
Намагаючись обігнати один одного, діти біжать до берега. Вони знають, що перші п’ятеро, що вискочили раніше дру¬гіх, будуть нагороджені хвилиною додаткового купа¬нія. Єзуїтський прийом, але зате дієвий. Пожарьте- ка дітей на сонці, впустіть сорок чоловік в воду, а потім спробуйте-но витягти їх звідти по свистку че¬рез три хвилини — як би не так. Ще сорок дорослих треба в воду загнати, щоб на собі їх витягали. А тут свисток, і вони самі біжать з води. Вся система протіво¬положна колі, але як хитромудро продумана. 35 пону¬рих дітей, які не встигли навіть скуштувати щастя, відводяться за кущі. Тих, хто зволікає, підштовхують вожатий і вос¬пітатель під начальницького окрики з містків. П’ять лауреатів насолоджуються своєю призовий хвилиною.
Четвертий свисток.
П’ятірка повільно покидає «жабник», загрібаючи воду ногами, ніби намагаючись запам’ятати відчуття недол¬гого щастя. Перший ряд кущів розгойдується, там чекають черги наступні сорок хлопців. Чотири свистка, і че¬рез чотири хвилини і цих теж змінять інші.
Після сльотавій ленінградської зими, похмурої, вогкої весни настав чудове, безхмарне літо. Сонце ніби назавжди повисло над нерозпещеним краєм. Повний сонячний день, і тільки три хвилини скач¬ков і бризкаються в «жабнику» під свистки і окрики.
Тут з-за кущів вибігає ланцюжок дитбудинку, в один ряд п’ятірка за п’ятіркою, все вісімдесят загоре¬лих, лісових хлопців. Ми іноді дозволяємо собі рітуаль¬ное початок. Сусід зі свистком не сприймає наш па¬рад як відкритий виклик педагогічній системі, кото¬рую чи не він придумав. Він, правда, невдоволено зиркає в нашу сторону, але терпить нас як невикорінювальне зло. Че¬ловек він безтурботний і добродушний, з відтінком жітей¬ского цинізму. Йому треба по положенню відстояти свої дві години на день на містках, він і стоїть, а потім до вечора закине спінінг і сидить собі, тим більше що в цьому з ним в окрузі ніхто не зрівняється.
А ось виступає табір «сільвупле».
Дитбудинку вибігають на містки, добігають та краї і, зробивши переднє сальто, летять в воду один за іншим, все без винятку. Одні відв’язують пліт і займають його, інші беруть його на абордаж. Треті грають у водне поло. Купаються як хочуть і скільки заманеться. З-за кущів за нами стежать сотні однолітків, заздрячи нашій долі. У такий годинник дитбудинку охоплює незнако¬мое їм досі відчуття, що доля їх може бути і завидною.
За березі багато таборів. Майже кожен день з со¬седніх до нас втікають діти по одному або групами. Адже після кожного матчу у них на очах ми так само вільно купаємося. Якщо врахувати, що ми незмінно б’ємо їх в спортивних баталіях, після чого купаємося на свободу то двох подібних доводів досить, щоб збити з пантелику будь-якого хлопчиська.
Дитбудинку потай радіють. Адже «домашні» діти благають взяти їх до себе! Вони ввічливо пояснюють їм, що це неможливо. Втікачі погано розуміють, що озна¬чает дитбудинок, і залишають нас з гірким почуттям людей, які не здобули райського життя, в яку потрапили счастлі¬вие обранці.
Книга Літо на перешийку стор 40
