час як раз заблукати в трьох соснах і завити. Мене спитають: а як же співати про черноствольных лісах, коли їх мало, вирубали, мовляв? Якщо немає батька і матері, хіба пам’ять про них священна для нас, — це, по-перше, а по-друге, коли немає їх, заклади нові діброви, батьків не воскресиш, а ліси можна. Менше треба схлипувати, та частіше садити дуби, клени, липи, тЬполя, в’язи!
Перед моїми дітьми ціле життя і багато доріг. Вони можуть досягти всього, чого побажають, коли присвятять життя родині, батьківщині, воздадуть дубу дубово, складуть свій осередок під пологом російських лісів, які треба відродити. Нехай онуки їх знають з дитинства, що в лісовій родині батько — дуб. Нехай мої футболісти живуть щедрою, \здоровим життям^ пускаючи коріння в рідну землю, як дуби, розкидаючи свої гілки широко і вільно, підставляючи листя свіжого вітру, покриваючись запашними квітами, як мати-липа, і посилаючи їх з батьківським благословенням по Вітчизні. Хай тягнуться вони високо в рідне небо і міцно тримають корінням рідну грунт, живуть довго-довго, як Дуби і сосна.
Досить підкладати дрова, скоро засвистить на лузі коса Петровича. Я був/ може, занадто різкий, але для мене це не салонний снор. У мене діти. Нехай вони знають, що тільки красиво, що народно, а народно те, що зміцнює народ і його держава. З усіх їхніх конституційних обов’язків тільки одна названа «священною — захист Батьківщини. Захист природи теж захист Батьківщини. Кажуть, в Ярославській області дві третини лісів стало берези. Вдумайтеся дві третини! Решта, думаєте, дуби і липи? А куди дінеться вільха з осикою? Тут зрозумієш Петровича, який кричав: «Заросте Росія березою!»
Вистачить. Замра і вслушаюсь в звуки вашої колисці рідного лісу. Ніч починалася з співу невідомої мені труби. І знову звуки. Чути тихий передзвін гуслів. Ні, це не струмок, і птахи ще не прокинулися. Може, я просто втомився. Щось блиснуло раптом, ніби здалеку по-
слан мені сонячний зайчик. Повинно бути, з-за пагорба виблискував золотий ріг мого лося. Цієї-то вночі він поруч, він ховається, таїться за схилом. Знову сплеск. Риба грає? Я вірю — це до нас в озеро впала зі сплеском, тихо остання зірка. Дно нашого озера всипане, має бути ними. Не за ними пірнають, до дзвону у вухах? Сьогодні всю ніч зорепад. А цей дзвін? Знову перебір струн, ніби передсвітанковий вітер зачепив їх і змусив співати.
З усіх офіцерів, які жили колись у нашому військовому містечку (з них тільки декабристів було тридцять), один дружинний співець давно не дає мені спокою. Той, що сказав: «До мечам рвонулися наші руки і лише кайдани знайшли». Це корнет Олександр Одоєвський. Напередодні Сенатській площі хлопчисько-князь вигукнув: «Ах, як славно ми помремо!» Не з-за нього мене тягне в Сибір? Він довіряв свої думи батька і йому ж присвячував вірші. Навіть Микола і, наскільки був невблаганний до де-кабристам, але і він здригнувся, коли поклали йому на стіл вірші Одоєвського, присвячені батькові. Він відпустив поета з Сибіру до нас на Кавказ. Під кулі. А де ще бути офіцерові, коли йде війна. До свого щастя, тоді офіцери вірили, що війна для дворянина «поле честі».
Батько бачився Одоєвському усюди:
Прокинеться ль таємний звід небес,
Заговорить дальній ліс,
Іль золотий зашепчет колос —
У місяці, в туманній вершини гір,
Скрізь мені бачиться твій погляд,
Скрізь мені чути твій голос…
Літо ще не скінчилося. Знову гуслі. Знову цей хвилюючий наспів. Все ближче і ближче. Та ні, це не марення. Тільки листя дуба зберегли в собі звуки гуслів дружинных співаків. Його священна крона зберігає всі наші таємниці, перекази і долі.
Спускаюся стежкою до озера. Тук… тук… тук… Почувся ніби глухий стукіт копит, приглушений шаром
Книга Літо на перешийку стор 59
