цей. Їм прищеплювалася недосяжність і непререкаемость начальника, а тут приїжджає в гості до табору пбчти їх ровесниця. Вони відчували себе жорстоко обдуреними. На моє нещастя, арабистка виглядала ще молодше своїх років. Все ясно. Зовсім не випадково компот арабистки виявився солоним. Я повільно повернувся до вогню. Арабистка моя сиділа, уткнув обличчя в букетик здичавілих троянд. Мені це здалося недоречним. Чотири роки вона тримала мене й себе, на пуританському раціоні. Хай вже зберігає до кінця чистоту своєї віри.
— Тобі більше йде усувати яблука, ніж вдихати троянди, навіть дикі.
Вона відповіла мені м’яко:
— Який ти сердитий.
— Чому ж я повинен бути веселим, коли оскаженіла ніжна половина моїх підданих? Хіба ти не чуєш голосів з намету? Вони ж сповнені ліризму!
— Ти саркастичний. Жінкам треба бути більш поблажливим.
— До жінок? ~ закричав я. — Цих двоечниц ти називаєш жінками? У тебе просто єралаш в голові. Втім, що можна очікувати від студентки кафедри з безглуздим назвою… Кому прийде в голову розгадати назву вашої кафедри, той свихнется… Романо-германська філологія!.. Ну і гібрид! З таким же успіхом можна було б назвати нашу кафедру романо-іранської філології. Чому ні? Усі ці мови з однієї індоєвропейської сім’ї. Чи Не правда?.. Не сердься, будь ласка! Бог з нею, з вашої кафедри. Вибач мене, я здичавів. Ти знаєш, у нас в «щасливої Аркадії», де я виріс, був коваль на прізвище Попович. Коса сажень в плечах. Молодий, працьовитий, домовит, А одружитися ніяк не міг. І знаєш чому? Як прийде на побачення з дівчиною, так тільки і говорить про те, скільки він лемешів приробив, культиваторів виправив, мотик насадив, що горн у нього поганий, що борони нині не ті. Вона про кохання, він — про лопати. Вона про місяць, він — про підковах. Дівчата про-
сто втекли від нього. Мені б піти до нього підручні. Непогана була б пара, чи не правда?
Вона стала протестувати.
Ближче до світанку навіть повстала намет вщухла. Ми тихо говорили про всяку всячину, про університет, друзів, шкільних своїх витівках. Пили запашний чай Марії Іванівни, підкладали дрова у піч і, схилившись до вогню, розмовляли. Коли довкола все стихло, ми вибралися з-під прикрашеного квітами навісу і підійшли до нашої арці. Я сам любив стояти біля неї ночами. Місяць серебрила тихе озеро. Ледь-ледь розовел схід.
— Цікаво, чи не правда? — сказала арабистка. — А середина чудового літа. Початок серпня, а не понежишься. Та й комарі дзвенять ближче до води.
— Знаєш, — кажу я їй, — мені хочеться продовжити твоє зауваження щодо свіжості. Прости вже наостанок невдалого коваля. Як-ніяк ти все ще певною мірою арабистка, і ми, стало бути, сходознавці. Пам’ятаєш, один з найбільш вражаючих романів «Йосип і його брати» Томаса Манна?
Вона кивнула.
— Там є сцена, яка стоїть одна цілої півночі-ведческой бібліотеки. Йосип підлітком вночі, роздягнувшись до пояса, посміхаючись, дивиться на місяць і купається в її променях, ніжачись і насолоджуючись, і здається, водить долонями по тілу так, ніби розтирає на собі воду. У цій сцені вся таємниця, психіка і релігія Сходу, вся суть його. Схід оживає тільки у відбитих променях місяця, коли спадає спека. Душа Сходу в своїх останніх глибинах місячна. А тут у нас, як ти сама бачиш, не понежишься в місячних променях, ми чекаємо сонця всім своїм єством. «Не бачити співаків за світлом»… Як Томас Манн осягнув цю глибину Сходу, будучи європейцем, для мене незбагненно. Тоді я вперше, здається, зрозумів, що художник осягає явища глибше, ніж кабінетний учений.
Вона мені на це зауважила:
— Твої іранці сонцепоклонники, а адже це теж.Схід.
— Ні, — кажу їй. — Іраномовний світ — це не
