горбиться і видає бойову, скрежещущую позывку з криком .
І все-таки він джентльмен. Заради подруги заспіває будь-яку пісню. Доглядає довго — вірна ознака благородства натури. Виглядом витончений, а характер рішучий. У зграї жулани ніколи не збиваються, навіть перелітної часом. Тримаються міцними сім’ями. Люблять самотність. А як співають? Ось у кого горлечко золоте. Якщо треба, жулан і за славку заспіває, і за дрозда, і за зяблика, і пересмішника заткне за пояс. Що там очеретянка ставкова або чекан. Коли закоханий, він все коліна солов’я повторить.
— А де він водиться, — запитав мене якось Ігорьок. — Лише на нашому Перешийку?
— Немає, так, мабуть, думають всі, хто з ним знайомий. У нас селяни переконані, що далі Кахетії його не зустрінеш. А він, будь ласка, і тут влаштувався. І дивись, живе непогано. Розумний бестія. Наколе запас свої жертви на гострі сучки і заливається. То трелі видає, потім може перейти на мелодію, а там раптом зазвучать рідні гнусавые крики, а то й тріскуче стаккато по вирубках і гарям.
Тоді я думав, що він живе у мене в Кахетії та на Перешийку. Потім зустрів його в Чуйської степу на монгольської кордоні, а пізньої осені — в кедрової долини на березі затоки Петра Великого, на південь від Владивостока. Там цей поет і воїн, зависнувши над сухими очеретами і . дрібно тремтячи крилами -на манер боривітри, видивлявся снують в заростях синиць. Жулана можна зустріти від сухих передгір’їв курдських хребтів Тавра і Загроса і верхньому Дворіччі до Полярного кола. В Росії скрізь його рідний дім.
Товариші Ігоря Огуркова, учні Аннаданы, мої найкращі слухачі. Всі вони приставали з розпитуваннями про життя лісу. Жуланом я їх заразив.
— Що -кажуть, — він їсть?
А він і тут ні на кого не схожий. Великих куа-
нечиков любить і сарану. У Середній Азії, коли вгледить десь отруйну фалангу або скорпіона, неодмінно знищить. Мишу польову наздожене. Якщо голодний, і жайворонка не минути лиха. Не погребує і жабою. Любить ганяти дрібниця пернату, особливо польових горобців. Б’є на льоту. Норовить потрапити в потилицю. Охоче в спеку п’є і купається, не гірше вас, хлопчаків.
«Жулани» вперше у мене промайнуло, коли я зустрів Сафіна з Івановим. А потім на Перешийку про себе ні разу хлопців не назвав «вихованці дитбудинку», а все частіше «мої жулани». Це на папері, ось вже скільки списав сторінок, а всі «вихованці дитбудинку» та «дитина з дитбудинку», а тоді немає… А що до морської піхоти, так і тих пізніше, через багато років, подумки інакше не називав, як жулани. А коли дізнався, що в морській піхоті є підрозділи, які десантуються не тільки судів, але ще і при-гают з парашутами, то думаю, ну, значить, прав був на Перешийку — жулани вони. А підтримала мене тоді в моїй знахідку знайдена на інший день після зустрічі з морськими піхотинцями книжка в шафі у Аннаданы з серії про всіляких технічних відкриттях, як пі-блазень, «через століття та країни». Звідти я отримав, що стільки раз оспівана бригантина сходить до італійського слова «агйе» (бріганте) — бандит. А коли дізнався, що мої фехтувальники, веселі мушкетери Дюма, походять від дрібної хижої птиці боривітри, по-італійськи то5се1о» (москето), тоді остаточно зміцнився в думці: «Бути морським піхотинцям жуланами!»
Коли звичайна боривітер може дати ім’я цілому ро-ду військ, а за часів Суворова мушкетерами називали російську лінійну піхоту, то чому б відважному пев-цу жулану, розумниці і бійцеві, не виручити рідну мор ську піхоту? «Бути тому!» — як любить державно стверджувати наша Господиня Сорро.
А мої студенти у формі морської піхоти в той день негадано надали послугу Гулі в один з найбільш драмати-екологічних днів у її житті. Подія того дня дало отголо-
Книга Літо на перешийку стор 88
