шив себе в прагматизмі, і тільки в нашій Батьківщині I могли народитися ще натури, рівні за потужністю його просто- Г рам. Так з’явився відкривач «російського чорнозему»
I Докучаєв, який виховав Вернадського, Менделєєв, проник- I ший розумом в елементи світобудови, як Докучаєв — в г грунту і ландшафти, як Семенов-Тянь-Шанскні і I Пржевальський, що охопили думкою плоскогір’я і міськ- I ні системи, а адмірал Макаров — океани. Це було До нечувано! Європа ні тоді, ні зараз не могла навіть I осмислити сукупний внесок, зроблений цій дружиною до гігантів в розвиток людської думки. Вони не повинні I розглядатися окремо. Це одна школа, один загін — До це початок російського століття в світовій думки, предвестнн- I кому якої був Ломоносов.
I У нас в сходознавстві цю плеяду після Григор’єва В очолив Микола Якович Марр. Тепер я це да- I ж можу викласти на папері, а тоді, дивлячись на портрети I вчених в коридорі петровських колегій, я був лише I сповнений радісним відчуттям причетності до цих стін I і сповнений надій. Тоді я не замахувався на більшу, В ніж будь-коли прочитати, законспектувати і осмислити I все, що є у нас в Європі з історії арійських наро- 1 дов Азії. Першим дорогу показав Григор’єв. Слово I «арієць» тут і далі я вживаю в його первородний 1 значенні, щоб очистити його після скверни фашизму, I Арійці тільки стародавні іраномовні племена, бо да- I же Іран — це давня Аріана, «країна аріїв».
Григор’єв допоміг мені на перешийку, але не в той день. I Яким би він не був осяяним людиною, все ж таки не До з нього почалося моє рух. Перший камінчик пустив I з укосу поет.
У тихому сховищі, де пахне особливої книжкової, тон- I чайшего пилом і старої тліючої шкірою і де скромно, К як храмові служки, миготять бібліотекарі в синіх В многостіраних халатах, викинуло мене з машини У часу до букваря мого дитинства. Було хвилююче непо I стіжімо, що вірші:
Травка зеленіє,
Сонечко блищить,
Ластівка з весною В сіни в нас летить
написані людиною, який навчався на нашому факуль¬тете. Але ж вірші дитинства здаються нам существующі¬мі до століття, позбавленими автора, як сонце, дощ, звез¬ди. А тут нате вам, Олексій Плещеєв. Що привело до нас на східне відділення нащадка знаменитих бояр Куликовської битви?
Ви думаєте я вже минув коридор, поки думав про все це? Ні ж. Зробив тільки десяток кроків. Моя провина, що все, здатне зайняти цілі томи, в житті народжується за миті. Досить сказати собі «Гри-; горьев »або« Плещеєв »- і в уяві народжується сукупний образ, від якого на ці сторінки потрапляє прикро мало.
Плещеєв до університету навчався в важкодоступному і єдиному в Росії училище, з якого випуска¬лі офіцерів гвардії, в Петербурзькій школі гвардей¬скіх підпрапорщиків і кавалерійських юнкерів. Школа знатна, що і говорити. Дітище Миколи I під час перебування його ще великим князем. Ми-то тепер її пам’ятаємо, пото¬му що там навчався Лермонтов. Плещеєв не став офіце¬ром гвардії і пішов на східне відділення в універсі¬тет. Але звідти він теж пішов. Йому здавалося, що він із¬бежал і еполетів і Сходу. «Зорю святого искупленья вже в небесах вгледів я» — це з його вірша, до лось стане на кілька років російської «Марсельєзою». Хіба тут до сходознавства? Ліризм весняним половодь¬ем залив Петербург, залив і поніс на своїх хвилях юних співаків. Але доля інакше розпорядилася нащадком бояр Плещеєвих. Він покуштував і службу царську, і заради еполетів ліз під кулі, і навіть сходознавцем став поне-волі.
Тут я дійшов до половини коридору, де на білому п’єдесталі стоїть Петро до свого повний зріст в 204 санти
Книга Літо на перешийку стор 9
