бігу відповів, що П’єрон хворий, — хворобою досить зрозумілою: страхом скомпрометувати себе. Всім хотілося відвести з собою Плюшара, але він, не зупиняючись, заявив, що йому треба негайно їхати в Жуазель, де Ле- ґуже давно чекає його вказівок. Тоді вуглекопи, не сповільнюючи бігу, крикнули йому: «щасливої дороги», — і понеслися через Монсу так, що тільки п’яти засяяли. Важко дихаючи, перекидаючись уривчастими словами, Етьєн і Мае сміялися веселим сміхом; обидва були впевнені тепер у перемозі: коли Інтернаціонал пришле їм допомогу, Компанія сама буде благати їх відновити роботу. І в цьому пориві надії, в цій тупоті грубих черевиків, дзвінко стукали по мощеній дорозі, було ще й щось інше, щось похмуре і дике, віщувало полум’я насильств, яке вітер незабаром повинен був рознести в усі кінці краю.
V
Минуло ще два тижні. Настав січень; пелена холодних туманів затягувала величезну рівнину. Злидні посилилися, в робочих селищах з кожною годиною згасало життя, люди голодували все більше. Чотирьох тисяч франків, надісланих з Лондона, не вистачило і на три дні. Не на що було купувати хліб. Більше нічого не надходило. Велика надія рухнула, вбиваючи мужність. На кого ж тепер розраховувати, якщо і брати покинули їх? Вуглекопи відчували себе кинутими напризволяще в самій середині суворої зими, відірваними від усього світу.
Настав день, коли в селищі Двісті Сорок вичерпалися всі ресурси. Це було у вівторок. Етьєн і делегати розривалися на частини, намагаючись знайти вихід; розсилали нові підписні листи в сусідні міста і навіть в Париж; проводили збори пожертвувань, влаштовували доповіді. Всі ці зусилля нічого суттєвого не давали, громадська думка спочатку розчулилася, а тепер виявляла байдужість, — адже страйк затягнувся і проходив дуже спокійно, без всяких драматичних, хвилюючих епізодів. Мізерних пожертвувань ледь вистачало на те, щоб підтримувати самі нужденні сім’ї. Решта жили тим, що закладали свій одяг, розпродавали домашні речі. Все спливало до старьевщикам —
