А вдома чоловіки, побачивши, що дружини повернулися з порожніми руками, мовчки подивилися на них і похнюпили голови. Значить, в цей день так і не доведеться поїсти, проковтнути бодай ложку супу; а попереду в холодному мороці їх чекає низка голодних днів, і немає жодного проблиску надії. Але ж вони заздалегідь знали, які муки їм майбутній ніхто ні слова не промовив, що треба здатися. Від надмірних страждань росло їх завзятість, вони терпіли мовчки, як зацьковані звірі, готові швидше померти в своїй норі, ніж вийти назовні. Хто посмів би перший заговорити про покірність? Адже всі поклялися триматися разом, як в шахті, коли бувало потрібно врятувати товариша, засипаного обвалом. Це був їх борг, вони пройшли хорошу школу і навчилися стійкості. Як-небудь треба витерпіти ще тиждень, зціпити зуби, не скаржитися — недарма вони тягнули лямку з десяти років, і в огні горіли, і в воді тонули; — в їх самовідданості була також і гордість людей, яких на кожному кроці підстерігають небезпеки, людей, які не раз дивилися смерті у вічі.
Вечір у будинку Мао пройшов жахливо. Всі мовчали, з-бравшись біля печі, де тліли останні жменьки вугілля. За час страйку мало-помалу витягли з матраців всю шерсть і знесли її до старьевщику, а третього дня зважилися нарешті продати годинник з зозулею,—одержали за них три франка, і з тих пір кімната, в якій не чути було звичного цокання, здавалася голою і мертвою. Залишилося одне-єдина прикраса — стояла на буфеті рожева коробка, давній подарунок Мае, яким його дружина дорожила, як коштовністю. Два хоро — щих стільця вже були продані. Безсмертний і діти сиділи на старій замшілій лаві, принесеної з садка. У згущених сутінках всім ніби було ще холодніше.
— Як же бути тепер? — повторювала мати, сидячи на Нортонах біля печі.
Етьєн стояв, дивлячись на портрети імператора і імперат-ріци, наклеєні на стіну. Він давно б їх здер, якби господарі не захищали свою картинну галерею. Він процідив крізь зуби:
— Чхо, ледарі кляті, за ваші пики не дадуть і двох су! Так і будете тут висіти та милуватися, як ми дохнемо з голоду?
— Може, коробку продати? — нерішуче запитала дружина.
Мае, похмуро сидів на краєчку столу, різко випростався:
— Ні, не хочу! Не продавай!
Дружина насилу піднялася і обійшла всю кімнату.
— Господи боже, до якої злиднів дійшли! У буфеті жодної скоринки, і продати нічого не придумаєш, як дістати хліба! А туг ще й Вогонь того гляди згасне.
Книга Жерміналь стор.233
