І вона почала сварити Альзіру: ось послала її вранці на терикон позбирати вугілля, а дівчина повернулася з порожніми руками. Компанія тепер забороняє біднякам збирати вугільну дрібницю. Та що компанію Слухати? Кому люди шкоди завдають, якщо підбирають крихітні осколочки вугілля? Дівчинка плачучи розповідала, як сторож побачив її і пригрозив ляпас, якщо не послухається; і все ж вона пообіцяла матері, що завтра знову піде на терикон — нехай навіть сторож її отколотит.
— А цей поганець Жанлен куди подівся?—кричала мати— де він, питається?.. Я його послала салату на-рвати: хоч би трави поживали, як вівці! А ось побачите, він не прийде. Вчора ж не ночував вдома. Не знаю, чим Жанлен промишляє, а схоже, що завжди ситий.
— Може, милостиню просить на вулиці? — зауважив Етьєн.
Мати скипіла, затрясла кулаками:
— Ох, якщо я дізнаюся!.. Не цозволю своїм дітям мило-стиню просити!.. Краще я їх своїми руками вб’ю, а потім… потім і себе порешу!
Мае знову мляво опустився на край столу. Ленора і Анрі, дивуючись, що їх не годують, почали хникати; старий дід з філософським спокоєм перекочував мову в роті, намагаючись заглушити голод. Всі замовкли, заціпенівши перед лицем страшної біди; дід кашляв і сплевывал чорним; його мучив загострився ревматизм, який вже призвів до водянці; батько важко дихав від астми, коліна у нього розпухли, мати і діти страждали від спадкової золотухи і спадкового недокрів’я. На це вони не скаржилися: що поробиш, це неминуче, така доля вуглекопів і їх потомства. Страшно було те, що в селищі
люди танули від виснаження і мерли як мухи. Треба ж все — таки дістати що-небудь на вечерю. Що робити, до кого дійти? Боже мій!
Все більше згущувалися Сутінки, все темніше і похмуріше ставало в кімнаті; Етьєн задумався і, не витримавши, зважився нарешті зробити те, що йому так претило.
— Почекайте мене,— сказав він.- Я сходжу пошукаю.
І він вийшов. Йому спало на думку звернутися до Му-
кетте. Можливо, у неї є хліб, і з ним-то вона охоче поділиться. Неприємно було йти в Рекільяр; Мукетта знову буде цілувати йому руки, немов покірна раба. Але ж не можна ж кинути друзів
Книга Жерміналь стор.234