Почалося очікування. Був вже опівдні люди з ранку не їли. Але ніхто не йшов. У хмурому небі повільно повзли іржаві Хмари. За парканом Раснера Беї перепочинку гавкав великий пес, роздратований голосами і запахами величезного скопища людей. Натовп поступово розтікався але сусіднім ділянкам, охопивши шахту кільцем на відстані в сто метрів. В середині пустельного кола чітко вимальовувалися будови шахти. Там не було ні душі, не чулося жодного звуку; в незавершені вікна і двері виднілися кинуті в безладді приміщення; забута руда кішка, відчувши якусь небезпеку в цій незвичній тиші, зістрибнула зі сходів і зникла. Повинно бути, топки в котельні ще не зовсім згасли — з високою цегляною труби до темних хмари піднімалися лігкі цівки диму; на покрівлі копра пронизливо скрипів флюгер на вітрі,— здавалося, то була передсмертна скарга приречених будівель.
О другій годині дня нічого нового не сталося. Р-н Энбо, Негрель і інші інженери, присутні тут, все в пальто і чорних капелюхах, стояли купкою попереду всіх; вони теж не хотіли йти, хоча у них ноги мліли від утоми; всі відчували хворобливе, гарячкове збудження, усвідомлюючи своє безсилля перед обличчям такого страшного лиха; всі мовчали, лише зрідка пошепки обмінювалися скупими словами, немов біля ліжка вмираючого. Повинно бути, в стовбурі шахти завершувався обвал верхньої ланки зрубу: іноді лунав раптом гучний тріск, потім щось важке з переривчастим шумом падало в глибоку прірву; потім знову настала мертва тиша. Рана все розширювалася; обвал, що почався знизу, захоплював верхні шари, наближався до поверхні. Негрелю хотілося побачити, що відбувається; в нервовому нетерпінні він вийшов вперед н закрокував один в цьому страшному порожньому просторі, проте його схопили за плечі, зупинили. До чого ризикувати? Адже катастрофи все одно не зупинити. А тим часом якийсь вуглекоп, коли відвер-нулся сторож, помчав до роздягальні і незабаром спокійно повернувся на місце: він збігав за своїми дерев’яними баш-маками.
Пробило три години. Все ще нічого не сталося. Полив до?кдь, люди вимокли, але не відійшли ні на крок. Пес у днорі Раснера знову почав гавкати. І тільки о третій годині двадцять хвилин перший поштовх струсонув землю. Будова
Книга Жерміналь стор.431
