Книга Літо на перешийку стор 58

Книга Літо на перешийку стор 58

грунту. Живуть недовго, ледь сто років. Пилок їх далеко розноситься вітром. Їм здається, повинно бути, що краще там, де їх зараз немає, — чим слабкіше коріння, тим безудержнее мрія. Вони ніжні, ломки, тому-то і зворушують нас, як би просячи захисту,

Книга Літо на перешийку стор 57

Книга Літо на перешийку стор 57

Не знаю, кажу. — Не доводилося зустрічати. Петрович переможно подивився на моїх хлопців і говорить: — Російська без лісу порожній номер. Ліс для нього — це… Він замовк і почав обводити очима верхівки сосен, підбираючи епітет, гідний лісу, не знайшов

Книга Літо на перешийку стор 56

Книга Літо на перешийку стор 56

війни… — тут він затнувся. — Села немає… Одна береза пішла в ріст. Вже дісталася до руїн. Дуже любить людей. Дуби Німець під корінь… адже Знав, гад, де порода. Петрович не місцевий, з переселенців, з тих пір як Перешийок повернувся

Книга Літо на перешийку стор 55

Книга Літо на перешийку стор 55

іод корінь, він і від пня дасть молоді пагони. Объеден-: ний гусеницями до голих гілок, він покривається в те ж літо новими листям. Такої стійкості перед життєві- мі бурями немає ні в кого. У дібровах святково чисто і світло. Між

Книга Літо на перешийку стор 54

Книга Літо на перешийку стор 54

до океану, як, підкоряючись владному поклик інстинкту, скочуються з верхів’їв річок до океану мальки. Скільки риб, так і живуть у верхів’ях і не людей, які згадували про море ніколи, стільки є народів, які залишаються на річках і не мріють про

Книга Літо на перешийку стор 53

Книга Літо на перешийку стор 53

Вибрався іл яру з повним відром джерельної води, дійшов до прибережних сосен, окинув поглядом витягнулися добірні стовбури смолистої лейб-гвардії і пР — пял — несподівана труба перебудувала прозорі молекули ночі. Щось невловимо змінилося в світі. Ліс був все той ж

Книга Літо на перешийку стор 52

Книга Літо на перешийку стор 52

стан і без суєти розбилися на п’ятірки. Порушення встигла влягтися, і я відчув, як вроджена пристрасть до військового параду, в якому стільки від святкового виклику, не дає мені спокою. Піднявши руку, я крикнув: «Нашу!» Колона заусміхалася, ожила і зашуміла. Над