книга лео на перешейке карена рашапоказуючи па бричку, до бортів повну свежескошен¬ной запашної трави. Ми їдемо з ним на полювання туди до річки, де вночі перепливає річку стадо кабанів і виє гієна в степу, так кричать в кущах авдбткі. Я заду, миваюсь і забуваю навіть на мить про перешийку і моїх дітей. А вони хором просять мене розповісти страшну історію, в якій я був би учасник. І я розповідаю їм про зачарованою черешні.
У нашої сусідки Тизенгаузен, вдови землеміра, бив¬шей вчительки німецької мови, росло на садибі са¬мое велике дерево в нашому селі — величезна череш¬ня метрів двадцять у висоту. Вдома у нас ніхто не нази¬вал сусідів інакше як «господарі черешні». Обібрати величезну черешню було вищої з доблестей в середовищі хлопчаків, хоча «господарі черешні» навіть і не пробо¬валі плодів своєї дерева. Потім прийшов день, коли до черешні не наблизився більше жоден хлопчисько — дерево було прокляте і викликало у хлопчаків жах з покоління в покоління.
Тієї ночі, незабутньої ночі, я сам був на гілках разом з друзями, коли раптом з кукурудзи повільно спливла одягнена в біле фігура з білим головним убо¬ром, накинутим на голову як башлик. Фігура стала повільно кружляти в місячному світлі навколо дерева. Маль¬чішкі завмерли на гілках. Раптом фігура витягнула перед собою голу руку і страшним, тихим голосом протяж¬но проспівала:
— Сле-зай-ті-е! ..
А сама все рухається, все повільно кружляє. Ніч місячна. Село спить. Навколо тихо. А фігура все голосніше, все більш вимогливими і з жахливими інтонаціями, подви¬вая, як затягне:
— Сле-зай-ті-е-е-е! ..
Тут наші пазухи, повні черешень, так притиснулися до I стовбурах, що роздавлений сік потік по ногах і дереву, I а фігура все кружляла, так як закричить льодовим душу I голосом:
-Сле-зай-ті-е-е-е!
Тут наш отаман, а він був на два роки старший за нас і сидів нижче інших, ближче до привид, повільно сповз До до основи дерева майже в несвідомому стані | і так і залишився ниць лежати під деревом. Здається, пізніше, вдома, він змінив штани, після чого його, раз¬умеется, змістили. Решта були не в кращому со ¬ стоянні. Ніхто не смів ворухнутися. Жах відшибі і волю | і свідомість. Тут фігура раптом повільно пішла в кукурудзу і зникла. Ми годину, а то й більше не сміли ше- Ввельнуться, всі чекали її на нову появу з заростей кукурудзи. Кожен шелест листя був сповнений страшного передчуття. Але почало світати. Закричав пе- кух. «Той» все не йде. ( «Той» — так його і називали потім.)
Коли я після першого курсу приїхав додому, то усли- | шал раз, як молодий «господар черешні», баяніст з офі- 1церского клубу, розповідав, сміючись, моєму батькові, як він провчив хлопчаків, щоб відбити у них охоту лазити на его черешню. Кілька ночей, каже, спав у кукуру- е, все чекав.
Дитбудинку, підібрати було від жаху, облегчен¬но зітхнули і дружно засміялися. Того вечора, добре пам’ятаю, я запропонував хлопцям дати табору ім’я. У всіх не¬коіх сусідів табору мають вхідні арки, огорожі, надва- I вия — має і у нас бути ім’я, адже не табір ми, а до-Тойн табір, хоч і наметове і без водокачки. Пон навколо то «Чайки», то «Буревісник», то «Соколи», Посипалися пропозиції не краще — щось на кшталт «віл Щ) И», «Орлов» і «зірочок». Раптом наш футбольний ка Юшта Олег Романюк, реготнувши, як другорічник, для якого будь-який іноземний мову кумедна тарабарщина, каже:
— А назвемо його «сільвупле»! ..
Цим Романюк вичерпав свої пізнання в француз- Хеком, який він, до речі, проходив в школі.
— А чому б і ні? Ай да Романюк, — кажу.

Книга Літо на перешийку стор 19

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *