книга лео на перешейке карена рашаВИСТОЯТИ б мені І поділи. Дитбудинку АЛЕ піонери: Сож з одних таборів, які бачить один одного часто в лаге ре вперше в жівіш, а черев місяць-другий розлучаються.
У нас піт змін і васадов, ми тут всім Будинком до концаіш серпня, і мої хлопці живуть разом під одним дахом нз раннього дитинства. Дитбудинок дли них єдиний Будинок на  землі. Тут їхня родина, їх вогнище, їх ліжко, стіл  тут єдиний притулок. Коли вони ірнсматрнва- ят лись до мене перший тиждень, звичайно ж, вони боролися, та не тільки за своп привілеї і влада  Влада оберігала од лише жменька, а інші середні хлопці, незлобиві! мрійники, але все ж у мене на підбір «військова» кос- ю- точка, як футболісти, — є багато ж слабких, шукали ва захисту. Їм, більшості, особливо важливо, щоб чоловік-т чину, якого вони визнають, хоч чимось схожий на від уявного батька, з яким вони ведуть таємні її бесіди. Адже вони вічно в очікуванні того, хто займе порожнє місце в їхніх серцях,
Доля так розпорядилася, щоб я осягнув сім’ю від про , тивного, побачив безодню відчаю дітей, безвинно остав¬ленних один на один з цілим світом * Половина моїх хлопців — діти війни, осиротілі після блокади  У мене жодного разу не повернувся язик запитати у кого-небудь з них або у вихователів Будинку, яким шляхом потрапив в дет¬дом той чи інший дитина і чи є у нього хто-небудь! на світлі. Коли він вже тут, потреби пет тлумачити, ш чого ятрити рани.
Одного разу в недільний день в одному з великих зі *] седінх таборів, здається від Пасідопетровского ратііце- торгу, був батьківський день. З всього дні-то все і на¬чалось, мене тряхануло міцно, і покосилася і натре-] шало стрункий будівлю мого незамутненого майбутнього] і востоковедних студій. І н до РАЗОМ ДНІ розумів, що] маю справу з дитбудинку, більшість з яких Ц ж в наш дитбудинок прийшли з іншого, дошкільного при I юта. Знав, що немає у них сім’ї, та одна справа, оказивает-! ся, знати (з книжок адже теж можна багато віднімати) ша зовсім інша річ пережити, побачити це на власні гла¬вамі, коли ти вже звик берегти їх.
Щасливий батьківський день сусідніх дітей — чер- рий день моїх малюків. До моїх ніхто не навідається. [Нікому притиснути їх до серця, подоткнуть перед сном Ьдеяло, шепнути ласкаве слово і витерти сльози. Ніко¬гда в житті не кинутися їм з радісним криком в об’¬ятія рідних. Це велике горе, глибоке і незрозуміле шля дитини. За що його покарано безвинно? Старші, я Ьнаю, і оком не поведуть. Вони вже себе вимуштрували. «Домашніх» (як вони суворо-зневажливо назива¬ет своїх щасливих однолітків) сприймають з  дорослої поблажливістю, як людей, хоч і тій же ророди, але розпещених, як за старих часів кадрові офіцери ставилися до фрачнікам — цивільним. У цій бравади звістку і своя правда.
Пам’ятаю, в той перший батьківський день ганяв я свою {футбольну команду по спеці до знемоги. На-гра, повтікали разом з косогору, де стоїть наш ла- Ьгерь, в низину до пляжу, так і мали намір, ламаючи гілля з тріском, перелітаючи через кущі, вбігти в озеро, як стадо лосів, і поплисти світ за очі. За спиною то¬пот і крики команди, яка біжить зі мною напере¬гонкі. Звички ще студентські, а психіка вже но | вая — пастирська — вночі сплю неуважно, вдень крізь Іблаженную дрімоту на пляжі раз у раз вважаю нер¬вние точки голів на воді між сонячними відблисками, в [лісі стежу, щоб одні не обганяли, інші НЕ отста¬івалі — тільки й слави, що начальник, а на ділі [пастух.
Біжу з пагорба стрімголов, а все ж побачив крізь Шуст верболозу трьох моїх маленьких дівчаток, які,
I злякано озираючись на шум і рев футболістів, щось {квапливо ховали. Я зупинився і повернув до них. {Думаю, відведу-ка їх на пляж, де всі хлопці зараз з- {беруться. Поведінки їх не надав значення, хіба мало у | них своїх таємниць. Я. вже виростав над ними, коли одна

Книга Літо на перешийку стор 22

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *