книга лео на перешейке карена раша— Ти, кажуть, мав сильну мова третього дня… Біля обеліска… Де полеглі… Верес… Пісок… Де батьки.:: Ніколи, кажуть, Карамба так не лаявся. Ти пройняв цих второгодников… Фатально, начальник!..
Півдня я ламав голову над завданням з «напоєм смерті» в яру. Жулани, отримали гіркий урок, про-трезвев, до отрути більше не доторкнуться, це ясно. Що ж робити? Господарів не розшукаєш. Здати державі — ви-лають, і того гірше — засміють. Та й кому здаси? Раптом я згадав про Петровича. Ось хто нас виручить.
В яру Петрович довго хитав головою. Хлопці стали з побоюванням підходити до нас.
— Виручи, Петрович, — кажу я йому — Може, зака-тиша-бенкет в селі з ветеранами. Пом’яни полеглих. Хоч так очистимося.
Петрович обвів очима хлопців, пильно подивився поверх їх голів, ніби розгортаючи протитанкову гармату. Підкликав Ігорка Огуркова п шепнув йому щось. Той птахом зник і незабаром повернувся зі штопором. Ми зараз пом’янемо загиблих. — Петрович став відкривати пляшки і виливати на землю зілля. Весь табір в глибокому мовчанні стояв тут же. Раптом наш футбольний капітан ступив до Петровичу:
Допомогти?
— Не пачкайся! відрізав той.
Ні слова більше не було сказано. Петрович повіз порожні пляшки. Обернувшись до мене, він усміхнувся:
— Скажи своїм жуланам, що їм цукерки будуть.

ВЕРШНИКИ

З першим жовтим листом і з першої холодної вночі думки все частіше і частіше кружляють навколо вибору шляху. Ще тиждень, інша — і ми покинемо Перешийок, а там невідворотна зустріч з Орбелі. Бути мені сходознавцем або залишитися з детдомовцами назавжди? Перешийок може стати головною висотою життя. Тут роздоріжжі і перехрестя. Направо підеш — коня втратиш. Наліво підеш — дружину знайдеш. Прямо піти — вбитому бути. Витязь завжди вибирає пряму дорогу, ту, що обіцяє йому загибель. Чому так? То чи є в цьому сенс подвижницької шляху? То веселий виклик самій долі?
Чому мене так зворушила навесні в університетській бібліотеці доля несостоявишхся східняків? Не було в цьому передчуття спільності долі? Немає, мабуть! Ледоходной перелітної часом я заздрив їх долю і співчував їм. Дурова, згаслого в острозі, мені було шкода. Чомусь в таких випадках я завжди думаю про самотніх матерів. Про забутих людьми могилах.
У дитинстві, пам’ятаю, отримав двійку за «Несжатую смужку» Некрасова. Я так яскраво побачив цю смугу, прибиті до землі потемнілі стебла, обважнілі від дощів колосся. І так було шкода старого орача. Навіть смужку представив на одному з наших полів, де ми з Глібом Воеводовым скошували траву. Всі угіддя у нас

Книга Літо на перешийку стор 96

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

*

code