книга лео на перешейке карена рашаВечорами, коли над нашим озером нависає місяць і заливає все рівним таємничим світлом, коли ширяє, остигаючи, тепла, озерна вода і туман обволікає ні¬зіни, в тиші, без слів і навіть шепоту, повільним тор¬жественним кроком до озера виходить довгий ланцюжок моїх хлопців і мовчки вибудовується на березі. Случайно¬го свідка цієї сцени охопила б жах. Учасники процесії знають, що за найменший шепіт винуватець наступного разу не потрапить в число «сновид». Строй мовчки чекає когось, чи не ворухнувшись. Раптом з-за ку¬стов з’являється людина і стає, ні до кого не об¬ращаясь, перед строєм. Потім він повільно, безшумно, як би навпомацки входить все глибше і глибше в воду. Ось він занурився по пояс, по груди. Повільно в місячної до¬рожке зникає голова. Був чоловік і злився з місячним озером. Свита на березі мовчки чекає. Через дві хвилини, які тягнуться нестерпно, так, що стоять на березі охоплює занепокоєння, що переходить в опівнічний час при таємничої місяці в жах, повільно з’являється го¬лова, і такий же невловимою, що зачаровує по¬ступью, крок за кроком, посріблений місяцем, на берег виходить людина. Людина цей я. А весь ритуал нази¬вается «начальник зливається з природою».
До мене мовчки підходить мій ординарець, кремезна, міцно збита дівчинка років 12, Галя Гуляєва, більше із¬вестная як Гуля. Вона простягає мені рушник. Я даю відмашку рушником, і чоловік шістдесят, щоб ізба¬віться від заціпеніння, яке охоплює їх кожен раз, незважаючи на відомий їм до дрібниць сценарій, тепер уже ревучий натовпом кидаються в озеро. Я знаю, що вночі відпливати далеко нікому не захочеться. Все, збившись у купу, просто піднімають божевільний фон¬тан бризок, регочуть, кричать і плескалися. Водоспади чі¬стейшего срібла каскадами падають вниз і розлітаються, виблискуючи бризками.
На березі ми дружно розтираємо один одного полотен¬цамі і йдемо до табору, де на печі нас чекає запашний
понад норму чай з сухарями і згущене молоко. Ізоб¬рел я цей місячний ритуал, щоб, по-перше, ліпший раз затягнути їх в озеро, по-друге, урізноманітнити нашу мо¬нотонную лісову життя.
Всі купаються, крім мого вірного ординарця Гулі. Вона не купається ні вдень, ні вночі. Більш того, на єдина, хто навіть не загоряє. Тільки зрідка я наказую хлопцям зловити її і кинути з мосткоі в воду прямо в одязі. Вона виходить з води, обтрушуючись як щеня. Розвішує на кущах за кілометр від нас свій одяг і близько години дметься на мене. Гуля НЕ толь ¬ ко не загоряє, вона це знімає навіть осінньої куртки, ко¬торую незмінно носить в будь-яку спеку. Загалом, Гуля загадковий фрукт. У попередні роки вона постійно бігала з табору, і її знаходили на шосе за кілька десятків кілометрів від табору. Мене попередили, що вона норовиста, образлива і замкнута і що я наплачемося з нею.
Після чергової сутички з хлопцями Гуля бігла і з табору «сільвупле». Я її повернув, піднявши на ноги все околиці. Першим моїм бажанням було вилаяти її, але, поміркувавши, я придумав вчинити з нею так, як на Сході надходять з вождями гірських курдських племен, що займаються розбоєм на дорогах. Вождя на-позначають начальником застави і прикрашають еполетами і багатьом іншим золотим шиттям. Колишній розбійник ста¬новітся ревним прикордонником. Гулі я дав орді- Нарський еполети. Відлюдькувата дівчинка з почуттям спра¬ведлівості, розвиненим до хворобливості, раптом преобра¬зілась. До кінця літа вона на очах у всього табору стала загоряти і навіть увійшла в воду, хоча боялася її пані¬ческі.

Книга Літо на перешийку стор 41

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

*

code