книга лео на перешейке карена рашанашого факультету. Повинен сказати, що «ромп тоді було голосисте, хоч н не сите. Може бути, тому й по-, сінне, хто знає… Кожен факультет мав своїм хором. Вузи змагалися хорами. Люди ще полі самі, а не споживали музику через маги і диски. Хор Ленінградського університету був визнаний кращим в країні з самодіяльних хорів і встиг побувати в Парижі. Чудо ж полягало в тому, що на ленінградських пісенних фестивалях головним суперником університетського хору за перше місце був її великий вузівський хор і не колектив солідного Палацу культури, а невеликий хор східного факультету. То був один з кращих в країні ан-самблей. Моя арабистка, здається, була перлиною цього хору.
Я ніколи в житті не чув кращого співу, ніж хор сходознавців. Там, па балу, завмерши в оксамитовому темномалиновом кріслі в напівтемряві залу, я слухав, як жменька співаків на освітленій сцені співала тихими голосами найпрекраснішу на землі пісню «Однозвучно гримить дзвіночок . Виконував соло п’ятикурсник, високий сором’язливий юнак з обличчям різночинця минулого століття. Після хору був бал і єдиний вальс з арабисткой в строго-темному, майже гімназійному плаття з білим відкладним комірцем. Потім три роки нез’ясовного відчуження, яке, як я розумію, було наслідком дівочої сором’язливості і гордості. Лише одного разу біля дверей її навою кафедри я переміг свій страх і запитав її, що означає «Verbum Romanicum» , так називалася їх стінна газета на кафедрі. Я, зрозуміло, давно знав переклад. Ми розговорилися. І я почав здогадуватися, що всі роки вона, можливо, сама чекала від мене першого кроку, а я уявляв, що вона уникає мене. Стара історія, але чомусь завжди хвилююче-свіжа. Словом, між нами нічого не було, хоча, мабуть, якесь магнітне поле існувало завжди. Інакше чому відсутність
відносин між нами так інтригувало факультетських дівчат і навіть викладачів.
Свіжим серпневим ранком, після зарядки і неуто-лимого купання в озері, коли хлопці люто растерлись махровими рушниками, строю вихованців дитбудинку було запропоновано вислухати «найвищий» указ, витягнутий з нросторного кишені мовчазної і вірного ординарця Гулі. Присутнім було велено до вечора того ж суботнього дня, точніше, до шостої години, з’явитися в табір «Сильвупле» з польовими квітами. Тюльпани, айстри, ге-оргины, гіацинти та інші «домашні» квіти, произра-посилання, як їм було достеменно відомо, на піонерських клумбах сусідніх таборів, чіпати заборонялося. Букету належало бути такого розміру, який здатний забрати поважаючий себе безбатченко, а справжній безбатченко вважав букетом лише ту кількість квітів, з якого можна пов’язати добрий сніп. Загонам були вказані маршрути по місцях глухих урочищ. Заохочувалися ромашки, всі квіти, що володіли в очах Марії Іванівни цілющою СИЛОЮ. У неї нічого непропадет. Все буде розібрано, задушено, провітрено, укладено, зашите за мішечків і зимової часом буде піднімати вихованців дитбудинку на ноги. Дозволялося промишляти як п’ятірками, таки дружинами це коли дві або три п’ятірки, об’єднавшись, вибирають тимчасового ватажка), дотримуючись району блакитних озер (уникаючи озеро з трапецією), і суворо наказано було не задирати прибувають на Перешийок на своїх машинах.
Указ був зустрінутий з захватом. Кожен пові-разив, що букет квітів, навіть сніп, справа здійсненне в наших краях, де квітами покрита вся вільна від ріллі земля лесосекам, луках, узліссях, ярах і вздовж доріг. Зате які можливості відкриваються на волі володіє гострим чуттям детдомовцу. Можна не сумніватися, що до шостої години, а то й набагато раніше з-за кожної оберемки квітів буде посміхатися хитра пика, перемазана чорно-синьої чорницею, і скалити

Книга Літо на перешийку стор 62

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *