книга лео на перешейке карена рашаотдирал золотим ключем росу, охороняв стада, мчав на допомогу потрапили в біду подорожнім. Веспой в Юріїв день випускали на частка худобу — загін відмикав він сам. Словом, Єгорій трудився не покладаючи рук. $ля народу він став і заходом і символом людської досконалості.
Церква витратила багато зусиль, щоб зробити з світлоносного Юрія великомученика Георгія, але програла незриму сутичку з народом. Улюбленець залишився таким, яким хотів бачити його народ. Він був дуже життєлюбний, молодий, добрий і безстрашний, щоб злитися з цим по — лукнижным, дріб’язково регламентованим і малокровним вченням, які прийшли на Русь вже постарілим на тисячу років. Єгорій Хоробрий ширше, глибше і добрішим самого християнства, його присутність выявляло вади цього вчення. Ніколи церковники не відчували себе так безпорадно, ніколи так не нервували, жри зустрічі з народними військовими доблестю. Вони так і не змогли осягнути, що доброта і справжня хоробрість — одне і те ж, а відвага — це безстрашність душі.
Дізнавшись, звідки родом мої батьки, Орбелі сказав, що бував у тих краях в році дев’ятсот одинадцятому, ще молодою людиною. Він не приїжджав, а жив у горах цілий рік по науковому відрядженні російського археологічного товариства. Там йому показували на перевалі південний захід від озера Ван приліпився до скелі стародавній монастир, швидше притулок для подорожніх, поруч з шанобливою могилою нібито самого Георгія Побідоносця, Тоді я подумав про витоки переказів, які вечорами розповідав нам батько біля вогню.
Затамувавши подих у всіх російських будинках — від хат до боярських теремів і царських хором — слухали діти «чудо Георгія про змія», про те, як прийшла біда в мирний місто, потопаючий в кольорах. В околицях з’явився страшний перевертень-змій, слизький гад, нещадне повзуче чудовисько, що вміє літати. Він вимагав собі молодих на поживу. Люди віддавали йому своїх синів і дочок. Настала черга і царської дочки. Її пряна-
гадали, відпустили до озера, де обретался гад. Люди навіть не плакали. Горе і жах зробили їх німими.
Царська дочка брела одна назустріч смерті, покинувши безмовне місто. Раптом бачить: на білому піщаному березі озера біля синьої води стоїть воїн у багряном плащі я золотих обладунках і напуває білого коня. Витязь був златокудр, красивий і юн. Він здався царівну невимовно прекрасним.
— Біжи, — сказала йому дівчина, — скачи звідси, юнак, дракон близький, він з’явиться ось-ось.
Одна-однісінька, приречена на смерть, вона не кинулася до нього благати про захист, а спробувала врятувати його самого. Такий її жертовний шлях: вона помре, щоб жив рідне місто, жили люди. Юнак посміхнувся і уважно вислухав історію про змія, яку він дізнався вперше. Вони присіли. Він поклав дівчині голову на коліна й заснула. Раптом — свист, шипіння і задушливий запах сірки. Дівчина зрозуміла — наближається гад. Вона будить юнака, якого вже встигла полюбити, хоче врятувати його. А він спить праведником.
— Чому ж він спить, батько? — шепотів я в розпачі.
— Перед битвою сплять не все, — відповідає він м’яко,— перед битвою рідкісний сміливець спить спокійно. Міцним сном дитини перед боєм можуть спати тільки воїни з чистою совістю. Боягуз не спав би й хвилини…
Дівчина заплакала. Горючі сльози обпекли особа витязя, і він прокинувся.
— Скачи, — царівна молить, — йди ж, він близький!
Тут з-за скелі виповз потворний змій лупатий
з крилами, всюдисущий гад. З червоних очей його .ніби сипалися іскри, мова полум’ям, з ніздрів валив дим. Вони зустрілися з хлопцем очима. Змій раптом обм’як, він зрозумів, що приречений, побачивши покровителя всіх воїнів і не зумівши витримати його погляду. Він був переможений моральною силою, чистотою юного витязя. Наскільки змій був жахливий, настільки ж став жалюгідний. Юрій взяв у царівни дівочий пояс, зробив петлю, накинув її на шию

Книга Літо на перешийку стор 76

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *