книга лео на перешейке карена рашаположенні. Потім дізнався, що Орбелі завжди сам потребував грошей і віддавав мені далеко не зайве. Мені вже на Перешийку було соромно за свою трохи непослуху. А потім становище і стало зовсім непоправно — я не міг знайти його, щоб вибачитися, бо Йосипа Абгаровича не було більше на світі. А те, що його немає, і зараз мені здається незбагненним.
Ніби тільки вчора я входжу в просторий, зарослий травою подвір’я, де між сосен СТОЇТЬ великий БУДИНОК З Ввг рандой. Це дача Орбелі в Комарові, куди він запросив мене влітку після другого курсу. Назустріч з ганку втік горбоносий хлопчина років десяти, крикнувши жінці на веранді, що він відчуває танталові муки. Не знаю, з якого приводу було це сказано, але я був вражений, пам’ятаю, ерудицією хлопчика. Він і далі дивував мене безмірними для третьокласника знаннями. То був синочок Орбелі. Звали його Митя. Жінка середніх років, з особою живим і приємними манерами, розкуто світськими, угледівши мене, крикнула в відчинені двері, що вели в покої:
— Йосип, до тебе хлопчик з Фаюма.
Я чемно, але твердо поправив її, помітивши, що не з Фаюма я, а з Кахетії. Мене зачепило слово «хлопчик». Жінка весело розсміялася, остаточно збентеживши мене. Гірше було те, що сміявся і десятирічний Мітя, який тут же мені виклав, що Фаюм — це містечко в Єгипті, де були знайдені портрети на дошках. М портрети викликали сенсацію. І що обличчя на портретах як живі, хоча були писані на початку нашої ери. «Це був сугубий хлопчина» — так сказав би про нього Шляху — ловець.
Дружина Йосипа Абгаровича працювала в Ермітажі і була досить відомим мистецтвознавцем. Я обізвав себе подумки дурнем і став все більше захоплюватися багато — розумним малюком.
З’явився Йосип Абгарович, помітив мій дещо втрачений вид і, мабуть, бажаючи підбадьорити мене, гроз-
але гукнув Мітю і послав його в їдальню за пачкою незмінного «Казбека». Показуючи на Дмитра, він сказав мені:
— У цього хлопчика в дванадцятому столітті предки були курди.
Я оцінив його великодушність. Він сказав це для мене. Може, вони були не курдами, а тільки вважали себе та-ковимі. У той вік курди на чолі з Саладіном очолили на Сході боротьбу з хрестоносцями і називати себе курдом було почесно. Адже пізніше і російські дворяни зводили свій рід або від «чоловік чесний з Пруссії», або від мурз можновладних. Так і кращі полководці цариці Тамари — Захарія та Івана — вважали себе курдами згідно Марра. Та й що курдського може залишитися у хлопчика через сім століть? Звичайно ж, це тільки перекази, але яка сильна родова пам’ять. Йосип Аб — гарович виступав обвинувачем на Нюрнберзькому процесі і, кажуть, як-то в кулуарах різко осадив чванливих англійських аристократів тим, що його вірменський рід, рід «більшовика», виявився безперечно давнє їх титулований-них гербів.
У той раз на дачі все і почалося. Йосип Абгарович спантеличив мене сильно, запропонувавши написати за рік-співаючи — тора книжку нарисів з історії курдів. Я не повірив вухам своїм. Такої історії російською мовою не існували ствовало. Не було навіть сухий академічної роботи, не те щоб нарисів. А мені тільки двадцять років. Я нікому не сказав про пропозицію Орбелн, але в бібліотеці з того дня засів. Вити може, це довіра патріарха сходознавства, його віра в мої сили, цей незаслужений аванс і відіграли в моєму житті найбільшу роль. Однак ця ж книга нарисів, яка так і не була закінчена, була причиною гнівною спалаху Йосипа Абгарович а, спалахи, до якої я щоразу повертався на Перешийку, особливо ближче до осені.
Запропонувавши писати мені книгу, яку ще не було, З[ь білі поставив переді мною велику мету — єдиний-

Книга Літо на перешийку стор 98

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *