книга лео на перешейке карена рашаве, що потрібно юнакові для духовного зростання, як пізніше я зрозумів. Нічого не потрібно молодості: ні одягу, ні благ, ні пільг, нічого, крім високої мети. Не в пошуках високої мети пішли з факультету мої колишні східняки?
Тим незабутнім влітку все засвоєне за роки студен-кості раптом вишикувалося, книга, над якою я займався, тут, на Перешийку, до серпня стала піснею про вершниках, що подарували людям коней, про «арійських народів Азії», як сказав би наш давній декан Григор’єв. Адже тільки на Перешийку мені прояснилося, що красень татарин Сафін — чистий скіф по крові. За племінної приналежності, виходить, будь-татарин європейського вигляду — родич слов’янам. Пам’ятаю, коли біля вогню я назвав арабистке Сафіна Скіфом, вона здивувалася і стала сперечатися.
— Татари, — каже, — степовики-тюрки, а скіфи — иравоязычники.
— Погодься, — відповідаю я їй, -г що якщо і хакас — монголоїд тюрків по мові, і азербайджанець і туркмен — европеоид, то хтось із них природний тюрків, а хтось звернений у тюрка, чи не правда? Два расових типу, а мова одна. Щось тут не те, так адже?
Вона насупилась, підбирала спростування аргументи. Тоді я їй зауважив:
— Ти схожа зараз на вченого-ветеринара, який вважав би, що вівці і кози — це одне і те ж на тій підставі, що і ті й інші щипають траву і мають пастуха.
Я розсміявся, а арабистка моя образилася…
Прощальними серпневими ночами до мого вогню ніби знову прийшли всі: і арабистка, і жулани, і Гліб Воеводов, і Орбелі, і мої вершники-сонцепоклонники, і я побачив ясно, як перед розлукою. Чому так ясно? Чи Не тому, що після Перешийка мене чекає нове життя? Не знаю. Я шукаю розгадку біля вогню.
Здається, вчені одностайні в тому, що з всіх курдів найбільш збережені ті, які сповідують ези — дизм, тобто давню релігію сонця. Батько говорив, що
вогонь на землі — частина небесної сутності сонця, він посланець сонця на нашій планеті» Земний вогонь, за словами батька, — це* нічний солпце в лампадах, осередках і вогнищах. Так ніхто і не стане заперечувати те, що без вогню як і без сонця, немає ні світла, ні одкровення, немає ні любові, ні життя. Кому не хочеться знати, звідки він веде свій рід? Без пам’яті немає одухотвореності і немає шляху. Пам’ять — це життя предків.
Здається, тільки тепер я зрозумів слова Аннаданы, сказані мені одного разу. Я розповів їй, що заповіт Петра зберегти для потомства красень корабель «Ін — германланд», судно, побудоване за кресленнями самого царя і вважалося кращим у світі, не було виконано, — корабель згнив на увазі у Адміралтейства. Про це я вичитав з тієї ж книжки, з якої дізнався, що бригантина походить від італійського слова «бріганте», що означає «бандит».
— Як таке могло статися? гарячкував я. — Просив адже не я, не адмірал який-небудь, не конструктор, а сам монарх-перетворювач, заклинав, заповідав…
На це Аннадана жорстко відрізала, зазвичай не пояснюючи нічого:
— Ми всі вихованці дитбудинку.
Стало бути, вона говорила про слабкої пам’яті як про сирітство.
Я вдивляюся в вогонь, і він висвітлює невідомі мені досі глибини родової пам’яті. Ще трохи сил, адже остання ніч. Даруйте мені пам’ять на повороті шляху. Я-то знаю, що слабка пам’ять схожа недоумства. Я не самотній. Якщо я знайду ту ланцюг поколінь, що дала мені життя, то і мої вихованці дитбудинку тим же ключем відкриють своє минуле, вхопляться за коріння і будуть незламні. Тільки пам’ять дає безсмертя. Я вдивляюся в вогонь і несу свою останню нічну варту.
За мною в ланцюзі тисячоліть світні точки. Навколо вогнища сидять, притулившись один до одного, ті, хто дав мені подих, хто страждав і вірив, щоб жив я, їх посланник в цьому світі. Вони співають про полювання, удачі і богів. Я чую гул від бігу їхніх коней. В їх гривах вітер, у очах — вогонь. Чую гортанні вигуки вершників, свист і спів стріл. Вони йдуть великим євразійським поясом степів, що лежить від Дунаю до Амура. Цей гул історики назвуть однієї з хвиль арійських переселень, яка прокотилася за кілька тисяч років до того дня, коли юнак-змієборець врятував царівну. Цікаво; про яке спасителя і сина царівни казала мені мати. Адже і Адоніс шанувався таким. У курдському середовищі залишилося й понині ім’я Адо. І Гермес і Геракл — всі вони сприймалися як рятівники, цілителі і заступники

Книга Літо на перешийку стор 99

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *