ва його дверима, трохи чутні кроки босих ніг в мовчазному будинку. Це його дружина пробиралася сюди.
Впавши на стілець, що стояв навпроти ліжка, він не зводив з неї очей і довго сидів так. Його немов обухом ударили. Раптом він отямився, в двері стукали, намагалися її відчинити. Він дізнався голос слуги:
– Пане! Ах, у вас замкнено, пане…
– Що ще?
— Здається, дуже термінова справа. Робочі все громлять. До вас двоє прийшли, чекають внизу. І телеграми є.
— Залиште мене в спокої. Зараз прийду.
Він весь похолов при думці, що Іполит міг знайти флакончик, якщо б прибрав вранці кімнату до його приходу. А втім, слуга, ймовірно, все знав, адже двадцять разів він застилав ату постіль, ще тепле ложе перелюбу; він знаходив на подушках волосся директорки, бачив мерзенні сліди на простирадлах. Зараз він навмисне лізе сюди, хоче познущатися. Може бути, він стояв тут біля дверей, підслуховував, насміхаючись над розпустою своїх господарів.
І пан Енбо не ворушився, все дивився на ліжко. Довге болісне минуле вставало в його пам’яті. Його шлюб з цією жінкою,—одружилися і відразу ж стало ясно, що вони не підходять один одному ні душею, ні тілом; у неї, звичайно, були коханці, про які він не знав, а про одного він знав і терпів цей зв’язок десять років, як терплять збочений смак до чогось мерзенного у хворої людини. Потім переїхали в Монсу, у нього виникла безглузда надія зцілити її; тягнулися місяцями затишшя, дрімоти в цьому вигнанні; до дружини наближалася старість, яка нарешті повинна була повернути її чоловікові. Потім приїхав племінник, вона виступила в ролі матері Поля і разом з тим взяла його в наперсники говорила йому, що серце її мертве, назавжди поховане під попелом пережитого. А чоловік? Який дурень! Нічого не бачив, нічого не міг передбачити. Е обожнював цю жінку, що вважалася його дружиною, жінку, якою володіли багато чоловіків, і тільки він один не міг нею володіти. Він обожнював її, він сповнений був ганебної пристрасті, готовий плазувати перед нею на колінах, аби вона побажала віддати йому недоїдки, що залишилися від інших! Але навіть недоїдки вона віддавала іншому, цьому молодикові.
Здалеку донесся дзвінок, і пан Енбо здригнувся. Він дізнався цей дзвінок, – за його розпорядженням так дзвонили,

Книга Жерміналь стор.312

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

*

code