Людину, привид старого вуглекопа, який бродить по шахті і згортає шию безпутним дівчатам.
— Ти чуєш? Чуєш?
— Ні, нічого не чую.
— Та ж це він… Чорна Людина… Іде сюди… Ось вже зовсім близько… Землі випустили кров з жив-це вона мстить за те, що її всю порізали… І чорний тут як тут-подивіться, он він…. У темряві і то видно, який він чорний… Ой, мені страшно! Страшно!
І вона замовкла, тільки вся тремтіла дрібним тремтінням. Потім тихенько шепнула:
— Ні, це знову той прийшов.
Хто?
— Ну той, хто з нами, кого немає більше.
Образ Шаваля переслідував її, і вона незв’язно, плутано розповідала про своє жахливе життя з ним. Тільки один раз, в шахті Жан-Барт, він був ласкавий з нею, а то все чіплявся з-за кожної дрібниці, лаяв і бив, а коли поб’є, бувало, до напівсмерті, вбиває своїми ласками.
— Та ж це він… кажу тобі!.. Знову хоче перешкодити, щоб ми були разом!.. Ревнувати… Ох, прогони його, не віддавай мене, адже я твоя, тільки твоя.
У несвідомому пориві вона кинулася йому на шию, сама шукала його губи, пригорнула до них поцілунком в самозабутній пристрасті. Морок змінився для неї світлом, вона сміялася воркуючим сміхом закоханої жінки. Етьєн затріпотів, відчувши, як вона проникла до нього, майже гола, ледь прикрита лахміттям, і в пробудившемся бажання стиснув її в обіймах. Прийшла для них ніч кохання в глибині цієї могили, де шлюбним ложем служив їм шар бруду; вони не хотіли померти, не отримавши своєї частки щастя, вони вперто хотіли жити і в останню мить зачати нове життя. У ніч відчаю, перед лицем смерті вони пізнали несамовитість любові. А потім всьому прийшов кінець. Етьєн сидів на землі все в тому ж кутку, Катрін лежала у нього на колінах, мовчазна, нерухома. Йшли години за годинником. Він довго думав, що вона спить, потім помацав її — вона була зовсім холодна, вона була мертва. І все-таки він не ворушився, боячись її розбудити. Він думав про те, що йому першому вона віддалася, ставши зрілою жінкою,
Книга Жерміналь стор.467
