Коли Етьєн підійшов до Жан-Барту, шахта тільки ще виступала з темряви, ще горіли ліхтарі, підвішені до поперечин копра, але одпі їх зблідли при світлі разгоравшейся зорі. Над темними будівлями клубився пар і майорів, як білий султан, злегка підфарбований карміном. Етьєн
його в лікарні, а більше не приходила,— ймовірно, але могла. Але Етьєн знав що все селище двісті Сорок тепер працює на шахті Жан-Барт і що сама Мае найнялася туди. Поступово на дорогах з’являлися люди; повз Етьєна раз у раз проходили
при обвалі, підліток-відкатник і два забійника, теж з роздробленими черепами, з яких витік мозок, два страшних мерця з роздулися у воді животами. У натовпі ридали збожеволілі жінки, рвали на собі сукні, подряпали до крові свої обличчя. Винесли нарешті Етьєна, спочатку
можливо, понесла від нього, — ця думка викликала в ньому розчулену ніжність. Виникали й інші думки про те, як він піде з нею кудись далеко і як добре, як радісно буде їм обом; але такі мрії були лише митями і
Людину, привид старого вуглекопа, який бродить по шахті і згортає шию безпутним дівчатам. — Ти чуєш? Чуєш? — Ні, нічого не чую. — Та ж це він… Чорна Людина… Іде сюди… Ось вже зовсім близько… Землі випустили кров з жив-це