до кінця. Мені, знаєш, надзвичайно важливо, що найбільше творіння архітектури на нашій землі є посвята батька синові. Я кажу про храм Покрови на Нерлі. Церква поставлена Андрієм Боголюбським в пам’ять померлого від ран сина Йзяслава. Від свідомості цього храм мені особливо дорогий. Він стає як би частиною мого особистого життя. Покров на Нерлі зобразив образ хлопчика-воїна. Виходить, що духовна вісь світу пройшла і через цю вершину російського зодчества. Ця вісь від батька до сина його створила, підносить і тримає.
— Я бачу храм по-новому, — зауважила вона. — Він став ніби тепліше.
Я кивнув. І, підбадьорений, сказав:
— А ось тобі ще приклад. Я не знаю іншої сім’ї в історії нашій, яка могла б зрівнятися з родиною Аксакових за доброчинному впливу на духовне життя країни. Навіть вороги схилялися перед їхнім благородством. Не знаю більш людяною* дружній і трудової родини в нашому дворянстві, ніж ця сім’я. Віриш, я відчуваю до них незрозуміле спорідненість від одного свідомості, що Костянтин Аксаков помер, не переживши смерть батька. Не виніс розлуки. «Отесеньки немає» — повторював він загублений. Більшої духовної висоти я не можу собі уявити. Ось де можна відчути внутрішнім поглядом незриму вісь світу. Чи Не вона освячує наше ЖИТТЯ?
Тут тінями, тихо перемовляючись, вийшли з кущів мої відбірні бійці, повертаючись з риболовлі, і стали розходитися по наметах. Чую, як двоє зупинилися на мить у повсталої намети старших дівчаток. І голос Б — чі пробасив зі стриманим сміхом: «Вони як блекоти об’їлися!.». . — ^
— Я, мабуть, нестерпно высокопарен. Це від самотності. Починаєш втрачати почуття гумору. Хіба так приймають гостю в порядному домі?
А вона знову пропустила мої слова повз вуха і каже:
— А шщш! з дитиною на руках непричетна до осі жиру?
— Звичайно ж, причетна, адже дитина одна. Це їх двоє.
Настала тиша. Розмова обірвалась. Але старші дівчата не дали мені забутися. Вони всі вирували. Я вирішив покласти атому кінець. Ступив у темряву, а сам кажу собі: #Нехай мати буде матір’ю, сестра сестрою, а наречена нареченою. А ось ці чортові второгодницы в наметі нехай будуть слухняними вихованками, а не фурією*.
Було близько трьох годин ночі. Я з прокльонами кинувся до намету. Подумки я прокляв всіх, кому прийшло коли в голову змішувати праведне з грішним і об’єднати навчання хлопчиків і дівчаток. Знову все зло від змішування. думав я. В ту ніч мені здавалося, що це було зроблено зі злим умислом, щоб розхитати і зіпсувати благородну частина суспільства, стадо бути, нас, чоловіків. Чим ближче я наближався до намету, тим кроки мої ставали повільніше. Я не вірив своїм вухам. Дівчатка лаяли арабистку з витонченістю і насолодою. Вони знущалися над її зачіскою, сміялися над ходою, одягом. парасолькою, передразнивали мова, перебиваючи один одного, изрыгали жовч, і все це з фантастичною пристрастю. Я був приголомшений несподіваним виходом шаленій енергії, ніби випустили з пляшки десяток джинів. На мить відчув безсилля перед цією ірраціональною стихією, яка вийшла з-під контролю. Схопити б всю намет в оберемок з цими фурією, донести до краю обриву і кинути в озеро! Вони були розпечені. Я з на-слаждением представив, як намет з шипінням занурюється в холодне нічне озеро. Те, що всі вони виринуть, я не сумнівався, надто багато сил було віддано їх непотоплюваності.
Я згадав, як вони скам’яніли при вигляді арабистки. У мене було кілька второгодниц, що перейшли у десятий клас, так що арабистка була їм майже ровесни
Книга Літо на перешийку стор 70
