Схід. Це скоріше Азія. Греки це смутно відчували. Навіть не Азія, а індоєвропейська сонячний світ. Схід — це, по-моєму, тільки древнесемитский світ, який лежить підстилаючою породою під усім нинішнім арабським світом. Раніше він включав і Магриб, і Сіро — Фінікію, і Древній Єгипет і Аравію. Але не Туреччину і не Іран. Я тільки на Перешийку збагнув те, що не міг витягти з фоліанті, хоча для професора Григор’єва це було очевидно ще в минулому столітті. Ну, вистачить, — кажу. — Ні слова більше про речі, що не мають відношення до троянд.
А вона уїдливо зауважила:
— Ти зараз згадаєш про солов’я і троянди, а там до перської поезії рукою подати, і тоді не вистачить ще однієї ночі.
— Ні, — кажу. — Баста! Заспівай краще що-небудь. Опереди птахів. Іншої такої ночі, може, не буде. «Літо господнє» закінчується. Бачиш, «поле зыблетея квітами».
Вранці, коли торжествуюче сонце явила свій сліпучий образ з-за лісу, я посадив умывшуюся в ключі, свіжу, ніби не було безсонної ночі, арабистку на автобус, який мчить з Виборга в рідний наш Пітер. Ара — бистка тримала в руках букетик троянд. Сумочка її висіла на згині ліктя. Вона велично простягла мені руку. Я потиснув її, і це було третє і останнє в житті дотик до її руці. Коли я відчув тонку і міцну кисть, мені здалося на мить, що замовкли птахи навколо, заглох мотор і все завмерло на Перешийку, а дотик рук наших мені здалося настільки сильним явищем в природі, що має відкластися навіть в кільцях дерев. Вона сказала, що «Сильвупле» — табір не-звичайний.
Коли ми йшли до зупинки, я попросив її більше не приїжджати, вирішивши про себе: коли не було в нашій лісовий
родині молодої матері, то, мабуть, і не повинно бути, тим більше настільки зухвало юною. Нехай все йде своїм передом.
За сніданком, дізнавшись, що я відправив гостю назад, не давши їй покупатися та відпочити, ті ж старші дівчата прийшли в не менше обурення, ніж минулої ночі. Я рішуче збитий з пантелику їх дивною, воістину жіночою логікою. На розум прийшла французька приказка «Якщо жінка не права, то вибачтеся перед нею». Я вирішив, що ми хоч і в таборі «Сильвупле», але далеко не французи, і за нічний фестиваль «врізав» дівчатам три суворих чергування на кухні поза чергою. «Суворих», тобто таких, що вони не отримають підмогу для волочіння дров і чищення котлів. Вони кинулися шукати правди у Марії Іванівни, та грізно відрізала: «Покоптитесь на кухні, балаболки. Трьом кішкам щей не розіллють, а туди ж. Малі ще старших судити». Це була несподівана для мене підмога. Дівчата принишкли. Справедливості заради слід зазначити, що я все ж нерідко враховував їх особливі права і потреби і був з ними досить чемний. Адже тільки заради них я домовився з начальником сусіднього піонертабору, щоб він дозволив іноді мити моїх дикунів в його бані.
Я вже тоді здогадувався, що у моїх милих дівчаток за зовнішньою фрондою ховалася беззавітна відданість Дому і табору. Я б назвав їх заколот цнотливим, вони захищали чистоту наших рядів від вторгнення чужаків. Виходить, вони вже тоді прийняли мене в члени Будинку. Саме це й відіграє вирішальну роль у переломі моєї долі.
Книга Літо на перешийку стор 72
