книга лео на перешейке карена рашаулюбленої футбольної дружини.
Я добрів пішки в Гавань, до нашого гуртожитку. Перший, кого я зустрів після літа у вестибюлі, був саме той чоловік, який мені потрібен більше всіх, мій кращий друг, здоровенний чолов’яга з Волині, індолог Юрко Покальчук. Як би я не був йому радий, але не втримався, щоб не побесить його самолюбство. Він колись біг з Луцького педінституту в Пітер, прийшов до нас на факультет і повалився деканові в ноги, що, як передають злі язики, чимало того налякав. Повалився і каже: «Беріть без іспитів, жити не можу більше без Індії!», і витягує самовчитель мови хінді, який він замусолил в Луцьку. Вперше в історії факультету його зарахували п засадили за підручники для початківців, над якими він морщив чоло, длубався і зубрив, старанно вивчаючи напам’ять індійські байки з малоросійським доганою. Він зубрив вголос та так довго, що сусіди по кімнаті з турецької та японської кафедр заучували всі раніше його. Так і у мене в пам’яті завдяки Покальчуком застрягли абсолютно непотрібні мені десятки фраз на хінді. Однією з них я і скористався, знаючи, що Покальчук розлютується тут же. Він не любив згадувати свої перші учнівські кроки:
— Бхаі качхуа ту каха ренг раха хе?
Звук «х» тут видихається, а не вимовляється твердо, як у російській. «Бхаі качхуа» означає «братик черепаха», «ту каха» — «ти куди», «ренг раха хе» — «повзеш». «Братик черепаха, куди ти повзеш?»
У Покальчука заворушилися рідкісні стоячі вуса і зло звузилися очі. Тільки він почав клекотіти, як я обняв його і розповів про табір «Сильвупле». Покальчук був у захваті. На інше літо ми були в таборі «Сильвупле» удвох. Двоє дорослих на табір — це просто рай…
Я повинен був вибрати між дітьми і сходознавством, яке все ще сприймав як служіння.
Чим ближче був будинок Орбелі, тим грознее він виростав у моїй свідомості. Я згадав, що в блокаду він був ди-ректором Ермітажу, був обвинувачем на Нюрнберзькому процесі, згадав його прізвисько Тайфун.
Посилаючи мене в Єреван вивчати древнеармянский мову і заодно поправити здоров’я, він взяв з мене слово, що я поїду м’яким вагоном, забезпечив рекомендаційними листами і грошима. Суворість його дорівнює була тільки його такту. Я згадав усе, що я йому зобов’язаний, і часом поривався повернути назад. Адже я вже на п’ятому курсі. Проте я знав, що отримати диплом як прийняти присягу. Якщо кончу факультет, прощай, дитбудинок, прощайте, відважні п’ятірки. Залишити сходознавства… Скільки з нього йшло до мене. Той же О.плещеєв.
Коли вийшов на Двірцеву набережну, став твердити як текст обвинувального вироку самому собі мова Орбелі перед артистами Малого оперного напередодні війни, коли театр поставив «Ашик-керіб» по Лермонтову — історію про отпавшем від будинку мандрівника. У мене звичайна пам’ять, але одну витяг про вірності з цієї промови я знаю слово в слово. Орбелі наводив мені її раз в тому ж будинку на Палацовій набережній, куди я тримаю тепер шлях:
«Є таке курдське слово, — говорив він, — яким користуються майже всі передньоазійські народи, слово «бахт» — вірність. Але курдська вірність ось яка: моя вірність моєму панові, вірність мого пана мені, моя вірність моєму коню, вірність мого коня мені, моя вірність моєму собаці, вірність моєї собаки мені, моя вірність моєму батькові, вірність мого батька мені. Порушенням «бахт» вважається, коли я мою стару кінь недостатньо пещу, недостатньо годую, коли я свою стару собаку не пускаю в будинок в погану погоду. І це найбільший ганьба. Гірше невірності не може бути нічого. Якщо про людину говорять, що він «бе — бахт» — це зовсім загиблий чоловік. Жодного прикладу порушень дружби я у фольклорі та літературі

Книга Літо на перешийку стор 105

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *