книга лео на перешейке карена раша ж до витоків, краще джерело. Поставте навіс для їжі-блоку, складе піч. Льох рийте глибше, холодильників не буде. Розіб’єте намети. Ліжка, матраци та білизну вам закинуть. Усе. Питання є? Немає питань … Дійте. Про те, хто ви і звідки, жодної душі ні слова ». З ці ми словами господиня рішуче придавила в блюдце «бе-ломоріну» і встала. Я мало не клацнув каблуками. Все це нагадувало напіввійськовий пригода і превосході- ло мої очікування па літо.
Підприємство трималося в таємниці, щоб збити зі сле¬да районну санепідемстанцію. Щоліта між хо¬зяйкой і лікарями авторитетної станції починалася сутичка. Станція вимагала вказати місцезнаходження ла¬геря, щоб взяти проби води під свій контроль. Хозяй¬ка Соррі відмовлялася навідріз, передбачаючи, що станція знайде привід закрити табір. Вона не могла допустити, щоб діти смажилися на асфальті все літо, путівок ж в справжні табору тоді вистачало тільки на первокла¬шек. Як мені потім розповіла Марія Іванівна з жахом і захопленням: «Господиня і в райкомі Самому як відріже, вона у нас бідова:« Ось тобі, каже, мій квиток, роби що хочеш, а де табір, нікому не скажу ». й захопленим шепотом завершила: «Вони відступилися».
Найбільше таємниця нашого табору подобалася дітям, вона надавала їх життя гостроту пригоди. На Сен¬ной площі ми сіли в Виборзький автобус, навиочен- [ні рюкзаками і спальниками, і на вісімдесятому кіло¬метре вистрибнули, уражені з висоти красою боль¬шого озера серед лісових пагорбів. Знаючи по дитинству, що головне достоїнство польового стану — це тінь і род¬нік, я шукав ключ. Ми знайшли його в сирої улоговині.
Після задушливого міста ми бродили здивовані, як в перший день творіння. Коли людина з’явилася на світ, земля вже була покрита квітами, як в цей весняний день. Білим порцеляновим дзвоном зустрічали нас килими мучниці, в бору потрапляли ще синьо-блакитні великі квіти прострілу на сріблястому стебелечке, там же,в сосняку, скромно підглядали за нами фіолетові ле  песткі сон-трави. Ми пройшли білими полями ветрені’1 ци, минули блакитні фіалки, полежали на лужку, жел4 тому від купальниц, обійшли Перлові розсипи ланди- шей. Стримаєте себе, хлопці, дайте їм жити, весна не вре¬мя збору, нас чекають молотки і лопати. Квіти квітами, а служба службою.Старші прощупували нового фізрука, намагаючись най¬ті слабкі місця противника. Будь-яка доросла проходив  через подібні випробування в Будинку, з тією лише різницею, що наступає стороною тепер був я. Мені хотілося швидше поставити все на свої місця. Інстинкт, виработайний в хлоп’ячих зграях дитинства, підказував наступай. Пройди через вибори ватажка! Будь першим на за посадою, а по суті, за мовчазною визнанням во-  Жаков, або тут тобі робити нічого. Хочеш бути ата-1 Маном — терпи, різниця у віці не суттєва. Гор точки старших, які звикли до покірливого послуша-  нию молодших і прищепити це в Будинку, повинна відмовити! ся від звички наказувати. Влада на будь-якому рівні не | поступаються без бою.
Колишні ватажки хотіли було перейти зі мною в свій ські відносини і як би поділити владу. Перше, що! я припинив, як то кажуть, з розмаху, не вагаючись, — це! будь-які спроби фамільярності. Про панібратськи «ти каньс» не могло бути й мови — воно було витравлені! відразу і назавжди. Але суперники у мене були чесні! Виявивши, що у всіх видах гри в м’яч, в плаванні! бігу, стрибках у воду і інших хлоп’ячих Добродій! телях я перевершую своїх учнів, що для фізрука! цілком природно, вони мовчки зняли з себе знаки в ласт я і склали їх у моїх ніг. Акт був добровільний і  Кренке. Вони готові були коритися. Я знав, що за лучний влада справжню, а дружину хоробру, і дав собі слово бути справедливим.
Днів через десять табір був готовий, і Господиня при везла на синіх автобусах кричить «контингент». артілей

Книга Літо на перешийку стор 15

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *