книга лео на перешейке карена рашаренньш отступившим колись льодовиком. На самій висо¬кой точці обриву лихі мотоциклісти повісили між двома соснами на сталевих тросах поперечину. Полу¬чілась своєрідна трапеція. Тримаючись за перекладину, вони по черзі розбігалися по схилу, відштовхуючись но¬гамі від краю скелі, летіли маятником над безоднею і в найвищій точці зльоту відпускали руки, каменем падаючи в воду е десятиметрової висоти. Це було захва¬тивающее дух.-видовище. — Внизу лунав сплеск, і че¬рез деякий час по стежці дерся нагору счастлі¬вий сміливець.
Всі погляди хлопців звернулися до мене. Я зрозумів, що вони чекають від мене стрибка, який затвердив би перед не¬знакомимі мотоциклістами, що табір «сільвупле» і тут на висоті становища. Відчуваю не просто давле¬ніе громадської думки, а німе благання. На карту була поставлена ​​честь Будинки. Мотоциклісти, мабуть, по¬чувствовалі ситуацію і стояли, посміхаючись, притримуючи трапецію. Настала незручна тиша. Я почав знехотя роздягатися. Не став навіть підходити до краю обриву, за¬глянешь, думаю, в безодню, пиши пропало. Чи не стрибнеш.
Мене гнітило, що це не я придумав стрибати, а мене штовхають до стрибка. До того ж я не встиг постігнуть його техніку, тільки помітив по польотах мотоціклі¬стов, що відпусти руки на мить раніше чи пізніше вищої точки маятника, розіб’єшся об каміння внизу. Як відчув цю мить, кидай трапецію і лети.
Взяв поперечину, розбігся по схилу, оттолкнул¬ся і лечу. На межі польоту смикнув мене дідько гля¬нуть вниз, а як глянув, так похолов і мить для стрибка упустив. Разом з трапецією повернувся на схил. Зараз не пригадаю, чи збирався стрибати з першої спроби, то чи хотів відчути граничну точку польоту, або початкове невдоволення позбавило мене псі¬хіческой рішучості, а то і просто сробел. Не знаю, але так чи інакше, а прилетів назад. Вебята вирішили: злякався начальник і стрибати не стане. Вони не пріуни-
Чи, немає, гірше. Здавалося, земля попливла у них під нога¬мі, адже перший чоловік в їх житті, обраний ними, зарахований до лику уявного, тільки-тільки по¬священний в сан, і раптом боягуз! Що може бути страш¬ней цього для хлопчика? У нього ж нікакіх1 півтонів, відтінків, переходів — герой чи боягуз.
Ось тоді і усвідомив весь тягар, яке безтурботно взва¬ліл на себе. Як тільки зрозумів, що доставив їм жниваня, в мені щось перевернулося, ніби на рівні хімії крові відбулася перебудова молекул. Я скинув неведо¬мое мені тягар і відчув, як всередині щось раз¬двінулось. Дивлюся навколо і все бачу. Світло кругом! Озеро як на долоні, і синє-синє. Берег протилежний ний горбистий, між сосен стежки, по стежці дівчина в білому спускається до води, в небі кружляє яструб, далеко в затоці рибалки па містках, і чорніє на піску човен. Ясно бачу все — від шорсткого візерунка соснової кори до шпаклівки на днище човна. І любо мені бачити все це. Оглядаюся навколо: хлопці мої всі раптом пре¬образілісь, і ніби ллється на них світло. Мотоциклісти молодцями дивляться ^ високі і доброзичливі. А машини їх ніби й не машини зовсім, а гарячі коні молодих бояр, остигаючі в кущах. Витер я руки про бед¬ра, взяв трапецію, розбігся, штовхнув і полетів. Уже в повітрі перед очима раптом бачу млин на моїй батьківщині, глибоку заплаву всю в піні і бризках, а над заплавою на горбі висока груша * одна гілка кото¬рой так і гнеться, так і танцює — це на гілці гронами хлопчаки голі висять і розгойдуються . Час від вре¬мені гілка злітає вгору, а вниз зривається бронзовий хлопчик і летить в заплаву з криком:
— Ее-по-е-е-е-е-е!
Дві тисячі років Іверія зберігає в зелених складках своїх пагорбів відлуння античності — давній язичницький крик діонісійскіх4 містерій. Забулися грецькі боги, герої і свята. Тільки вигук містерій зберегли маль¬чішкі Кахетії. Сам того не очікуючи, тільки розтиснув паль¬ци на трапеції, як випустив довгий крик. І полетів над синіми водами, затихаючи під пологом лісів, весняний крик воскресіння:
— Е-е-е-о-о-о-о-еееее!

Книга Літо на перешийку стор 27

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *