книга лео на перешейке карена рашапаю вілла, з білою балюстрадою, газонами і пишною квіткової клумбою. На озері у них дві вишки і, ламається неминучого «лягушатника», справжній басейн з доріжками і тумбами для стрибків. Стадіон теж справжнє, з трибунами з одного боку поля. Ворота як у майстрів, на них навіть сітка новенька натягнута. Трава на полі густа, пишна, рівнесенько підстрижена, тільки біля воріт, де нервують воротарі, ледве помітні плішини від ніг. Весь наш Будинок розсівся на трибунах, чекає. Противників не видно, кажуть, переодягаються. Нашим переодягати нічого. Як були, так і є, в шортах і сандалях на босу ногу. Наші не розминаються, сидять на лаві і мовчки чекають. Бентежаться, схоже, вийти на таке чудове поле і вдарити сандалией за цим воротах.
Зенітівський тренер, остролицый рудий чоловік, весь у лампасах, як побачив наших, так обличчя його під жокейской шапочкою стало кисле-кисле. І справді, ні дати ні взяти дворова босонога команда. Бачу, уже хоче скасувати зустріч, образився. Коли ж я запропонував йому виставити на поле замість десяти польових гравців вісім, він сторопів і став просто лаятися. А я не можу виставити десять польових, двоє будуть слабкі, і кінець всьому ансамблю, всього задуму. Я не можу дозволити собі жодного слабкого місця з таким іменитим суперником. Відвівши тренера в бік, заспокоїв його, умовив, захопився полем і його командою без всякої задньої думки,
І справді, на поле вибігли гренадери, один до одного. Рослі, майже одного зросту, з невловимими звичками дорослих майстрів. Червоні футболки, білі труси, білі з червоним гетри, легкі шкіряні бутси — обстріляна, регулярне, добре навчена армія проти моїх обвуглених на сонці різнокаліберних шибеників. Дивлюсь, мої скуті, не те щоб оробели, а збентежені і з захопленням стежать за противником.
Пролунав свисток, і вони вийшли на поле.
До мене підходить рудий в лампасах і цідить крізь зуби:
— Як вітати цей… твою… — тут він затнувся і сказав «команду», а сам мало не випалив не те «зграю», не то «набрід». На своє щастя, він з трудом, але зберіг етикет, в іншому випадку я не ручаюсь, щоб гра відбулася. Може, він відчув, що в щелепу йому вже летить відповідь, і вчасно одумався.
Несподівано для себе я йому відрубав:
Команду клич «Жулани». — І сам дивуюся. Адже до тієї хвилини у мене і в думках не було назви. Він забув на час про фанаберії вищої ліги і витріщив очі.
Що це означає? .
Ти, брат, думаю, не ходив у гурток юннатів. Все життя либонь м’яч проганяв. А в скверах жулани не водяться. Як же йому пояснити?
— Пташка, — кажу.
Він розчаровано:
— Пташка-а-а?
— Так, — відповідаю, — птаха, як сокіл б’є, співає як соловей.
Рудий скоса зиркнув на мене з сумнівом: чи немає тут підступу?
— Жулани,зЖ каже, — так жулани, — наче пробуючи на зуб слово, та й пішов до судді.
Зенітівці недбало кинули «привіт!». Не переношу млявих привітань. Вихованці дитбудинку за звичкою видихнули привітання так, ніби зграя, рявкнув, зімкнула щелепи. ^Це вивело моїх хлопчиків з деякого стану трансу. Я їм завжди казав, що привітання при всьому лицарському дружелюбність має звучати переконливо. У цьому першому слові противник повинен розпізнати гуркіт неминучої поразки.
Зенітівці стоять, любо дивитися, голова до голови. Який, однак, перетворюючої силою володіє звичайна форма або мундир! Мої стоять — суцільний різно-

Книга Літо на перешийку стор 47

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *