книга лео на перешейке карена раша

ДИКІ ТРОЯНДИ

Вже літо минуло свій зеніт. Настав серпень. Зірки сяють яскравіше. Повітря дуже чисте, вода струмка хрустальна і прозора. «Ніч лося»… «Ніч дуба…» «Ніч кола». Всі ночі та ночі. Настав ж і день, не схожий ні на один інший. День, не передбачений навіть у ризикованих задумах нашої зухвалої директриси Сорро, а тим більше не значиться в планах «оздоровчого сезону». Близькість цього дня була відзначена низкою нових прикмет: моїми заговорщицкими переговорами з Марією Іванівною і тим, що в таборі все частіше стали звучати пісні. Ми і раніше були, мабуть, самим пісенним з’єднанням на Перешийку, але тепер я сам заводив пісню і замовкав останнім.
Я відчув деякі симптоми, коли прозова сторінка викликає неприязнь. Втім, книжок у нас не було, і це виражалося в тому, що я віддавав розпорядження придатними до нагоди віршами із класиків з урахуванням хрестоматійних і, можливо, нетвердих пізнань моєї пастви. У важких випадках я переходив на речитатив, нагадує білий вірш. Тоді-то я і зрозумів, що поезія не ремесло і не покликання навіть, а стан душі. Як сказано в одному німецькому вірші — не пам’ятаю його автора: «Коли світ ще в тумані, а бутони обіцяють чудеса».
Втім, хто не був молодим? Все одно сидіти мені до ранку біля вогню суботу і неділю, думав я, нехай ця зарозуміла дівчина, — відкрию секрет: яку я чекав, — перечекає частину ночі зі мною біля нашого вогнища. Скільки подій, рішень, дум, яка інтенсивність життя, і ні однієї душі поруч, щоб розповісти про все це! Думав, не розкажи кому, так розірве від напору бродять думок. Так що тлумачити? Я був згоден і на швидкоплинну зустріч з нею, але тільки б швидше. Спочатку вона навчалася на кафедрі арабської східного факультету, але, не впоравшись з цим незбагненним гортанним світом «тисячі і однієї ночі», перейшла на кафедру романо-германської філології, яка розташовувалася навпроти нашого кабінету іранської філології, двері в двері. Незважаючи на це, я так і називав її про себе арабисткой. Кілька років ця замкнута юна леді не помічала мого існування, і весь факультет, особливо його краща половина, з напруженням чекали розв’язки нашого нерівного двобою. Тільки раз за три роки мені вдалося проводити її після факультетського бала додому.
Три роки і один вечір. І всього один вальс. Ми, пам’ятаю, спустилися вниз по мармуровими сходами колишнього великокнязівського палацу на Палацовій набережній. Гар-деробщик професійно лихим жестом розгорнув, відчинив мою «соболину шубу», послужливо перекинувши її через бар’єр в шанобливому поклоні. «Шуба» була старим пальто з рваною підкладкою, і я похолов від жаху і сорому, проклявши старовинну манеру гардеробника. Якщо і було в моєму костюмі щось пристойне, так це чорна куртка дорогого оксамиту з скринь нашої сусідки — бабусі німкені Тизенгаузен, подарована мені перед від’їздом в Пітер. В тій куртці з незмінним білим коміром я проходив п’ять років і, як з’ясувалося через роки, завдяки їй врізався в пам’ять студентів трьох факультетів.
Той бал був на першому курсі. Арабистка співала в хорі

Книга Літо на перешийку стор 61

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *