Все, все він віддав би — і свою освіту, свій добробут, розкіш в своєму будинку, свою владу директора, якщо б міг на один-єдиний день стати останнім з цієї голоти, яка перебувала у нього в підпорядкуванні. Як було б добре давати волю чуттєвим бажанням, бути хамом, шмагати по щоках свою дружину і заводити шашні з сусідками. Він навіть згоден був голодувати, нехай б у нього від голоду судомило порожній шлунок і крутилася б голова,– може бути, ці муки заглушили б вічні страждання. Ах, жити б скотской життям, не мати нічого свого, ховатися в хлібах з якою-небудь потворної, брудної откатчицей та не шукати іншої любові!
– Хліба! Хліба! Хліба!
Тоді пан Енбо розсердився, і з громовим кличем натовпу змішався його голос:
– Хліба? Та хіба в цьому щастя, бовдури?
Адже він-то їв досхочу і все ж готовий був кричати від болю душевної. У сім’ї у нього Розвал, все життя понівечене, – і від думок про це у нього підкочували до горла ридання, стогони смертного борошна. Та хіба вся справа в тому, щоб не знати голоду? Хіба все тоді піде якнайкраще? Який це ідіот вирішив, що щастя полягає в розділі багатства? Нехай навіть цим порожнім мрійникам, революціонерам, вдасться зруйнувати існуюче суспільство і побудувати нове,— це не додасть людству ні крапельки радості. Відрізайте кожному покладений йому Скиба хліба, а душу ви не позбавите ні від однієї прикрості. Ні, ви досягнете лише того, що на землі чаша страждань переповниться, і прийде день, коли люди, як собаки, завогбт від безвихідного розпачу, бо вони распростятся з бездумним задоволенням своїх інстинктів і піднімуться до страждання, породжуваного невтоленними пристрастями. Ні, єдине благо — це небуття, вже якщо існувати, то існувати подібно дереву, йди каменю, або крохотней піщинці, яка не може спливати кров’ю, коли.
У цю хвилину жорстокого борошна пекучі сльози хлинули з очей пана Енбо і потекли по щоках. Раптом у сутінках, що затягували дорогу, градом полетіли камені, вдаряючись об фасад директорського особняка. А пан Енбо все плакав, – він вже не відчував гніву проти цих голодних людей і, терзаючись лише власним серцевим болем, бурмотів крізь сльози.

Книга Жерміналь стор.322

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

*

code