розпивочной “Сажка”. залишився’ лише Расвгер, який з повним задоволенням не ховаючись, вітав легку перемогу жандармських шабель, а в притихшем Монсу, де все ніби вимерло, де наглухо зачинених будинках не горіло жодного вогника, обивателі, весь у холодному поту, стукали від страху зубами і не сміли хоча б в щілину поглянути на вулицю. Рівнина потонула в густому мороці; лише Заграва, що стояла над домнами і коксовими батареями, висвітлювало на горизонті небо в цю трагічну ніч. Все ближче чувся кінський тупіт; важкої темною масою, невиразною в темряві, в’їхали в місто жандарми. А за ними, під їх охороною, прибула нарешті двоколісний візок маршьенского кондитера; вискочив з візка кухар і спокійнісінько почав розпаковувати кошик з листковими пиріжками.

Частина шоста
I

Всю першу половину лютого стояли сильні холоди, зима була довга, сувора, безжальна до бідняків. Дорогами вугільного краю роз’їжджали влада-лілльський префект, прокурор, генерал. Жандармів виявилося недостатньо, в Монсу прислали цілий полк солдатів і розставили його по всіх вугільних копальнях — від Боньї до Маршьєна. Кожну шахту охороняв військовий пост, перед кожною машиною стояли солдати. Особняк директора, склади, майстерні, контора компанії і навіть будинки деяких багатих жителів міста наїжачилися багнетами. На безлюдних вулицях лунали лише кроки патрульних. Клякнучи на крижаному вітрі, задувавшем поривами, на териконі постійно стояв вартовий, мов дозорець, який спостерігав за відкритим полем; і кожні дві години при зміні варти, ніби справа була у ворожій країні, чувся вигук:
– Стій! Хто йде? Пароль!
Робота ніде не відновилася. Навпаки — страйк ширилася, захопила Кревкер, Світу і Мадлен; в Фетри – Кантель з кожним вранці кліть спускала все менше вуглекопів; недосчитывала людей шахта Сен-Тома, до тих пір не брала участі у страйку. На вторгнення військової сили, що ображало гордість вуглекопів, вони відповіли згуртованістю і завзятістю. Робочі селища, розкидані серед бурякових полів, немов спорожніли; вуглекопи сиділи по домівках; рідко-рідко здасться на вулиці одинокий прохожий, при зустрічі з солдатом в червоних штанях опустить голову і кине на нього спідлоба косий погляд. В цьому похмурому спокої, в цьому пасивному завзятості, противопоставленном зарядженим рушницям, була оманлива лагідність, та вимушена терпляча покірність, з якою звірі, замкнені в клітку, спрямовують очі на приборкувача, але готові відгризти йому голову, аби тільки

Книга Жерміналь стор.338

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

*

code