їм варто тепер добренькими прикинутися? Адже кулями вони нас вже пригостили!
– Мамо, А куди ж нам діватися? Де будемо? У селищі нас, звичайно, не залишать.
Мати відповіла невизначеним і грізним жестом. Куди вони підуть? Вона цього не знала і уникала думати про це, боячись збожеволіти. Куди-небудь підуть в інше місце. Скрегіт ложок про каструлю став в цю хвилину нестерпним, і, кинувшись до Ленори Анрі, мати надавала нм запотиличників. Діти заревли, а тут ще забилася і заволала Естелла, яка повзала навколішки. Мати заспокоїла її шльопанцем: ось добре б, якщо б дівчисько до смерті вбилася! І мати заговорила про Альзіра, побажала всім своїм дітям такого ж щастя. Потім раптом розридалася, уткнувшись головою в стіну.
Етьєн стояв мовчки, не сміючи втрутитися. З ним в будинку тепер не рахувалися, навіть діти недовірливо цуралися його. Але від сліз цієї нещасної жінки у нього серце переверталося, і він пробурмотів:
— Ну, повно, повно! Мужайтесь! Ми постараємося якось видертися.
Вдова немов не чула його, вона голосувала тепер тихим протяжним голосом:
— Ах, горе гірке! Та що ж це таке! Адже все-таки жили ми до цих всіх нещасть! Хоч і їли суху кірку, а все-таки були всі разом… Та як це все сталося, боже Ти мій! Що ми зробили? За які гріхи один в могилі, а іншим хочеться тільки одного: скоріше лягти в труну! Адже це правда, що нас, як коней, запрягли — тягни, кляча, віз, надривайся. І до чого ж несправедливо на землі влаштовано: нам голод, муки, а багатіям солодке життя. Ми для них багатство множимо, а самі і сподіватися не сміємо покуштувати нічого хорошого. А коли надії немає — і жити не хочеться. Так далі тягнутися не могло. Потрібно було перепочити… Але якщо б ми знали, що трапиться! Хто б подумати міг, що така біда стрясеться за те, що ми шукали справ ддавості!
Вона важко зітхала, голос у дае зривався від гірких, мучитоліих сліз:
— Так адже завжди трапляться розумники і почнуть обіцяти: все владнається, влаштується, треба тільки постаратися… Ось і пішла у нас голова кругом. Дуже намаялись ми,— як тут не повірити солодким небилиць! Я ось і розмріялася, як дура. Все думала: прийде таке життя, що всі люди будуть жити в дружбі між собою. Піднеслася прямо в небеса! А потім як з неба-то на землю в бруд впадеш та спину собі переламаєш, зрозумієш-все це неправда, що ми

Книга Жерміналь стор.402

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

*

code