уявили собі. Нічого цього немає і не може бути на нашій грішній землі. А є все та ж злидні… Злиднів скільки хочеш, та ще на додачу стріляють в бідняків!
Этьеи слухав ці нарікання, і кожна її сльоза викликала у нього докори совісті. Він не знав, що сказати, як заспокоїти вдову Мае, що розбилася в жахливому своєму падінні з висот ідеалу. Вона вийшла на середину кімнати і, дивлячись на Етьєна, в сказі закричала, кажучи тепер з ним на ти:
— Так як же? Ти всім нам голови заморочив, а тепер велиш повернутися в шахту?.. Я тебе ні в чому не дорікаю. А тільки, будь я на твоєму місці, я б померла від сорому, що стільки зла заподіяла товаришам!
Етьєн хотів було відповісти, але роздумав, тільки знизав плечима, зневірившись знайти потрібні слова. Навіщо пускатися в пояснення, яких вона в скорботі своїй все одно не зрозуміє? І з жорстоким душевним болем він пішов шукати забуття в самотніх поневіряннях по дорогах.
Але знову ніби все селище чекало його-Чоловіки біля дверей, жінки біля вікон. Лише тільки він з’явився, зарокотали голосу, натовп збільшилася. Потік пліток, що здувався чотири дні, раптом обрушив на нього лавину прокльонів. Йому погрожували кулаками; матері з презирством вказували на нього своїм дітям, старики, подивившись на нього, плювалися. Слідом за поразкою настав крутий поворот, фатальний крах популярності, люта ненависть, що виходила з перенесених безплідних страждань. Нещасний розплачувався за слідом і смерть товаришів. Підходячи з Філонової і будинку матері, Захарій штовхнув Етьєна, що спустився з ганку, і злобно посміхнувся:
— Дивись-но, розтовстів, ритор! Хто голову свою склав, а хто чужий бідою годується!
Вже і дружина Левака вискочила на вулицю разом з Бутлу. Вона заговорила про Вебера, про свого сина, убитого солдатів нулів, вона волала:
— Так, є такі негідники, що посилають на вірну смерть дітей. Нехай-но цей негідник сам ляже в могилу, а мені віддасть мого хлопчика! – Вона забула про заарештованого чоловіка, так як не страждала від його відсутності, адже їй в розраду залишився Бутлу. Однак їй прийшла думка, що слід про нього поплакати, і вона продовжувала пронизливим голосом: – Іди ти звідси! Бач, мерзотник, прогулюється, а чесних людей у в’язниці тримають!

Книга Жерміналь стор.403

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

*

code