тераз оворчив. Мабуть, незнайомець чимось йому поправився, і на нього знайшло бажання вилити душу,— адже недарма люди похилого віку часто говорять вголос самі з собою.
— А я з Монсу,— сказав він.- Кликати мене Безсмертний.
— Его що ж, прізвисько? — здивовано запитав Етьєн.
Старий захихикав із задоволеним виглядом і, вказуючи на шахту, відповів:
— Так, так, прозвали так. Мене три рази витягали огтуда ледве живого. Один раз обгорів я, в інший раз — землею засипало при обвалі, а в третій — наковтався води, черево роздуло, як у жаби… І ось як побачили, що я не згоден помирати, мене і прозвали жартома «Безсмертний».
І він засміявся ще веселіше, але його сміх, що нагадував скрип немазаного колеса, перейшов в сильний приступ кашлю. Язики полум’я, що виривалися з жаровні, яскраво висвітлювали його велику голову з рідкісними сивим волоссям, його бліде, кругле обличчя, поцятковане синюватими плямами. У цього низькорослого людини була непомірно широка шия, криві ноги, випнуті ікри і такі довжинві руки, що вузлуваті кисті доходили до колін. А до того ж він, як і його кінь, яка спала стоячи, як ніби не відчуваючи північного вітру, теж був немов кам’яний і, здавалося, не помічав ні холоду, ні поривів вітру, що свистів йому у вуха. Коли напад кашлю, що роздирав йому горло і груди, скінчився, Він сплюнув на землю біля вогню, і на ній залишилося чорна пляма.
Етьєн подивився на старого, подивився на землю, испе-щренную чорними щгевками.
— У копальнях давно працюєте? — запитав він.
Безсмертний розвів руками:
— Чи Давно? Та змалку-восьми років ще не було, як спустився в шахту, — ось якраз в цю саму, в Ворейську, а зараз мені п’ятдесят вісім. Ну-ка порахуйте… Всім перебував: спершу коногоном, потім відкатником — коли сил додалося, а потім став забійником, вісімнадцять років рубав вугілля. Та ось обезножел я, ревматизм здолав, і з-за нього, проклятого, мене перевели з забійників в ремонтні робітники, а потім довелося підняти мене на-гора, а то доктор сказав, що я під землею так навіки і залишуся. Ну ось, п’ять років тому мене па-
