Кому не доводилося брати сорокакілометровий підйом, коли на спині півтора луда, тому все одне не пояснити, що це означає. І зараз, згадуючи підйом, через столь¬ко років, в вухах починається дзвін і здається, серце ви¬пригнет з грудей. Ні до, ні після
Піднявся на скелю, зустріли мене хлопці доволь- ні. Радіють. Особи посвітліли. Виступає тут вперед Ігорьок, просить дозволу стрибнути з трапеції. Навколо стоять старші, мовчать. Серед них багато далеко не роб кого десятка, народ розжарений, і ті мовчать, а Ярмо річок
ренньш отступившим колись льодовиком. На самій висо¬кой точці обриву лихі мотоциклісти повісили між двома соснами на сталевих тросах поперечину. Полу¬чілась своєрідна трапеція. Тримаючись за перекладину, вони по черзі розбігалися по схилу, відштовхуючись но¬гамі від краю скелі, летіли маятником над безоднею
лись любові, сім’я наша перша «ми», сім’я — наша перша батьківщина, як перше рідне місце на землі. Всі ми вийшли з сім’ї. Але не все. Ця маленька повість — бувальщина, розповідь про те, як одного разу зустріч з дітьми, лі¬шеннимі
Ленінграді. У глибинці, де я ріс, коли в сім’ї одна дитина, то краще і не питай, за що подружжя бог покарав: інші діти, ясно, чи померли, або не з’явились на світ по недузі одного з батьків. Але двоє цвету¬щіх батьків