зати їм в прийомі; однак передумав і обмежився лише торжествуючою глузливою посмішкою, ясно говорила: «Ага! Ага! Самих що ні на є норовливих і тих приборкали! Не плюй в колодязь! Компанія-ТО знадобилася: грізний руйнівник Монсу прийшов попросити у неї хліба». Етьєн
— Як! Ти ще пе пішов? Потім зізнався: він повертається на шахту. Правда, він поклявся, що не повернеться, та тільки що це за життя — чекати склавши руки того, що прийде, може, через сто років? До того ж у нього
травня, що він приносить себе в жертву заради неї, стривожилася, боячись, що па шахто його зустрінуть погано. Оп від усього отма фінальний: раз афіші всім обіцяли прощення, отого достаточно. Я хочу працювати, я сам про це думав. Давай но скоріше
— Ну, йди, я одягатися буду. І, будь ласка, не кажи нікому! Прошу тебе! Але Етьєн все не відходив; охоплений глибоким сумом і жалістю, він ласкаво обійняв її. Так і сиділи вони на краю ліжка, зігрітій за ніч теплом сплячих;
заткнув таким чином дірку. Досить! Якщо зробити ще більше пошкоджень, їх помітять і негайно займуться лагодженням. Звіру нанесена рана в саму його утробу, до вечора видно буде, чи живий він ще. І нехай охоплений жахом світ дізнається, що Чудовисько загинуло