крити доступ до шахти. Але вже було пізно: вуглекопи, що примчали в селище з такою швидкістю, як ніби їх переслідував зловісний Тріск розпадався зрубу, всіх переполошили: жінки, люди похилого віку, діти з криками, з риданнями мчали гурьбой по дорозі. Довелося їх відганяти; поставили корда із сторожів, наказавши їм стримувати натовп, щоб вона не заважала діяти. Багато робітники, встигли піднятися на поверхню, все не йшли, забувши про те, що треба змінити мокрий одяг, заціпенівши від жаху, стояли біля стовбура шахти, дивлячись на чорну діру, трохи не поглинуло їх. Навколо них тіснилися збожеволілі жінки, плакали, розпитували, умоля-Лі* назвати імена. Такий-то був з ними? А такий-то? Врятувалися не знали, відповідали незв’язно і, тремтячи як в лихоманці, відмахувалися, немов намагаючись відігнати страшну картину, весь час стояла у них перед очима. Натовп швидко росла, з дороги доносилися гучні голосіння.
А вгорі, на гребені терикона, в будці старого Безсмертного, сидів на підлозі якийсь чоловік і дивився на шахту. Це був Суварин. Далеко він не пішов.
— Імена! Імена назвіть! — кричали жінки хрипкими від сліз голосами.
Негрель здався на хвилинку і крикнув у відповідь:
— Як тільки дізнаємося імена, негайно повідомимо. Але ще нічого не втрачено. Всіх Врятуємо… Я зараз спущуся…
І натовп завмер у тужливому очікуванні. Дійсно, Негрель зі спокійною мужністю готувався спуститися… Він наказав відчепити кліть і замінити її бадьорою. Побоюючись, що вода загасить його лампу, він велів прив’язати другу під днищем бадді, яке могло захистити цю лампу.
Десятники і штейгери, бліді, розгублені, допомагали підготовці.
— Спустіться зі мною, Дансар, — коротко наказав Негрель.
Але бачачи, що всі його підручні перелякані, що Дансар хитається, як п’яний, від жаху, він з презирством відштовхнув його:
— Не треба. Тільки заважати будете… Краще вже я один…
Він жваво вліз у тісний баддю, що гойдалася на кінці троса, і, тримаючи в одній руці лампу, стискаючи в інший сиг-нальну мотузку, сам скомандував машиністу:
Книга Жерміналь стор.426
