кружляю навколо наметів, сяду ненадовго до вогню ж ско ро знову описую кола.
А тут стою на пагорбі, притулившись до самотньої арк <нашого табору. Навколо розлитий примарний невловимі! світло відбувають білих ночей. Свіжо і тихо. Пам’ятаю каш дий мить у арки, тому що там н відчув подобу штовханини ка. Може, щось накопичувалося і чекало виходу, нс знаю. Пам’ятаю, яку думку обмірковував перед цим.
Про кого я ще міг думати, крім Марії Іванівни! Тривоги дня не відразу затихають. Многодумние ночі були сповнені розбором сотень побутових дрібниць, які ніколи тут наводити. Але Марія Іванівна особлива стаття. Якщо можливо одухотворити потреби шлунка, то Марія Іванівна е цим справлялася. Ми всі були в її влади. Я з жахом думав щодня: а раптом не видер¬жіт, раптом захворіє? Що буде з нами тоді? Хто спосо¬бен серцево наситити голодні стан вовченят, що беруть приступом кухню чотири рази на день?
Я думав про нашу годувальниці частіше, ніж вона предпо¬лагала. Краще сидіти на сухому панку, ніж тримати похмуру кухарка. Чи є на світі щось більш сумне, ніж жінка, котра готує їжу без насолоди? Така їжа не переварити, важкими каменями буде обтяжувати дітей. Не вірите? Всі таємниці в очевидному, глу¬бокое в буденному. У свідомості промайнули слова: «Все, що стосується дітей, має бути освячено люблячими материнськими руками і серцем, і суспільство отримає по¬коленіе сильне і дерзайте».
Дивлюся на кільце наметів навколо вогнища, дивлюся в усі очі на мій табір і надивитися не можу. Повто¬ряю про себе: «Коло …» Братики, так це ж коло … «Коло і вогонь посередині. Коло і вогонь … »Не думки, а образи тільки. Жінка випадає з кола, гасне вогнище. Коло розірваний. Пролом в стіні, ворог в будинку. Батько — це воля і любов, мати — любов і воля в цьому колі. Вони равновесно взаимопроникают, творячи світ гармонійного кола. Маячня якась. Ну а сам відчуваю: треба б мені
вхопитися за це коло, що не відпускати — і тоді Врятовано назавжди.
Дороговказна мені випала ніч, доповім вам. Потім завжди буду про себе іменувати її «ніч крута» і благо¬словлять. Глянув ще раз на табір — в середині вогонь, а намети по колу як планети в хороводі, ні дати ні взяти маленька планетна система, світ, зоряна общі¬на. Знати, недарма коло — символ нескінченності. А те¬перь мерщій до вогню! Додумалися! Добудуй!
Чи не доводилося вам уві сні проявити такі позна¬нія і навички, яких в собі і не підозрюєш, так що, прокинувшись, довго дивуєшся, звідки все це взялося? Кілька подібних ночей пережив я на Пере¬шейке, тільки не уві сні, а наяву. Відношу це на рахунок незвичайності мого становища, великої відповідальності молодості, необхідності щогодини діяти не по-писаному, а може, і розташування зірок, які, по¬лагаю, сприяли мені в це літо. Тоді я, прав¬да, схильний був все приписати щасливому позбавлення від зубріння. Швидше під навіс, осмислити ідею кола. Спе¬шу до вогню, а сам бубоню: «Нехай хліб і вода, але тільки з мамою. Віддайте маму дітям. Не можна жінці залишати коло. Не можна і змінювати колі. Нікому ».
Кинувся до навісу коротким шляхом через кущі. Подо¬шел до печі, дивлюся, по пояс мокрий від роси і навіть за комір бризнуло, по спині пустотливо біжить цівка так, що сміх розбирає. Підкинув полін, налив з ведер¬ного чайника окропу в закуреного кухоль, оглянув свій сплячий табір, набрав повні груди смолистого свіжого світанкового повітря, і як ніби нова сила влі¬лась. Тут їх будинок, думаю, і єдина на землі сім’я. Виходить, я не начальник табору, а Прітан. При- тан — значить хранитель вогню. У пританов містився осередок, жертовник Гестії. У римлян — Вести, а присвятили себе їй дівчат, що дали обітницю безшлюбності, називали вес¬талкамі. Гестія зберігала священне вогнище кожної сім’ї, кожного міста і всього народу. Її вівтар в дель-
Книга Літо на перешийку стор 31
