книга лео на перешейке карена рашаЛедве втримали. Він і загинув зі зброєю в руках, як подобает воїну. На Чорній річці, поруч з нашим Будинком.
Мою футбольну дружину я не проти зарахувати в корнети. Поєдинків на холодній зброї я б сам їх навчав. Що не кажіть, а вибілений мундир до лиця російській чоловікові…
Поки я бодрствую перед давнім осередком сім’ї, я буду молити бога, щоб замислили недобре проти моїх сплячих дітей на біду свою не з’явився на цей вогонь, бо довірив мені той, в випаленої сорочці. Я обачний і спокійний, але разряжу карабін не вагаючись, якщо цього вимагатимуть обставини.
Ще одна літня ніч закінчується. Я повільно знімаю з вогню ведерный зелений чайник з гладкими боками, наливаю собі чаю і не поспішаючи, обхопивши долонями велику кружку, відпиваю ковток за ковтком, щоб цим заняттям заповнити більше часу. Ніч, чайник, вогонь і саморобна піч переносять мене в інший час, до рідного вогнища моєї сім’ї. Все, що я зробив нині влітку для дітей, всі вчинки мої задуми, тривоги і надії, все, що робить людину тим, хто він є, було взращено під іншим небом, але у такого ж вогню, єдиного вогню, який буде світити мені до останньої години. Це вогонь моєї сім’ї, священний вогонь, колись викрадений у глави сім’ї безсмертних.
Ми біженці. Війні з фашистами поки не видно кінця. Від старшого брата Бориса листів немає вже рік. Борис володів одним даром, який інші відносили до пороку. Як є люди з абсолютним слухом, він володів абсолютним безстрашністю, викликаючи поклоніння однолітків і перелякане недовіру дорослих. Батько пишався сином, своїм улюбленцем, і чекав його до самої смерті. Борис був сином першої дружини батька, кубанської козачки, похованої в Краснодарі. Щодня після заходу батько виходив з дому і довго стояв на околиці села, дивлячись на курну дорогу. Він чекав сина, вірив у диво і помер, не примирившись з його відсутністю. Не вважаючи Бориса,
і тоді ми слухали старшу сестру. Лежали голодні, притиснувшись один до одного на зеленому сукні, і переказували в темряві казки, слышанные від батька або матері. Друзів у нас ще не було, ними ми ще не встигли обзавестися.
Батько сказав мамі в той день, що запрошений на поминальну трапезу: минуло сорок днів, як загинув солдат, син його нового знайомого.
— Я не доторкнуся до їжі, — говорив він мамі. — У мене шматок застрягне в горлі, як згадаю, що діти сидять тут голодні. Мабуть, залишуся вдома, я не встиг розповісти їм минулий раз про стародавніх переказах нашого роду, про юнака-змееборце, яка довірила нам у горах перед боєм свою наречену. Ти ж знаєш про це. Борис мені завжди нагадував цього юнака-змієборця, коли посміхався. Ти пам’ятаєш, як він усміхався, чекаючи, коли я почну його за щось лаяти, і дивився при цьому прямо в очі? Він завжди дивився прямо в очі…
Мати запропонувала батькові взяти з собою на тризну мене:
— У всякому разі, один буде нині ввечері ситий.
Батько погодився, і ми вийшли з ним із дому.
У дворі у батька иогибшего солдата, під виноградною альтанкою, були зрушені декілька столів, на них розставлені склянки, пляшки з виноградною горілкою і тарілки з зеленню. Чоловіки сиділи на ганку будинку, тихо розмовляючи.
Жителі села ревно берегли до сорокових років пам’ять про своє походження. «Знаттю» вважалися нащадки солдатів і офіцерів Нижегородського драгунського полку. Він простояв тут довше інших, до сімдесятих років минулого століття. Його змінили тверські драгуни. Знялися вони звідси в німецьку війну. По урочистих днях і у свята люди похилого віку ще одягалися в мундири, які дбайливо зберігали і передавали у спадок. До полковим приєдналися поаже вислані сюди рас-кольники і духобори — народ суворий, тверезий і пильний. Після польського повстання 1830 року в село було

Книга Літо на перешийку стор 80

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *