Того ранку Жанлен, у якого спина ще горіла від вчорашньої прочуханки, не посмів втекти з шахти. Семеня босими ногами, він біг позаду свого поїзда, закриваючи одну за одною вентиляційні двері, і якщо не побоювався зустрічі з штейгером, сідав на останню вагонетку, що суворо заборонялося,— там можна було заснути. Але найбільшою розвагою для нього були «разминовки»: коли презд зупинявся, щоб пропу-н стить зустрічний, Жанлен підбирався тоді до Вебером, державшему в руках віжки, підкрадався потихеньку, без лампи, щипав приятеля до крові, придумував всякі злі витівки, як пустотлива мавпа. У цього жовтоволосого хлопчиська з великими відстовбурченими вухами, з худенькою пикою зелені вузькі очі світилися в по-лумраке. Він був справжнім заморишем, відрізнявся передчасною хворобливою зіпсованістю, а в його нерозвиненому розумі і надзвичайному спритності протягнуло щось звірине.
Після полудня Мук запряг бойову-підійшла її черга возити вагонетки; і коли Кінь, шумно пирхаючи, стояла з поїздом на запасному шляху, Жанлен, перебравшись до Бебера, запитав:
— Що це нині зі старою клячею? Раз! І зупиниться! Я через неї ноги собі покалічу.
Бебер не відповів, насилу стримуючи бойову, раптом оживилася з наближенням зустрічного поїзда. Вона здаля впізнала і впізнала свого товариша Трубача, до якого перейнялася ніжністю з того дня, коли у неї на очах його спустили в шахту. Здавалося, в ній говорило тепле співчуття старого мудреця, бажав полегшити долю молодого друга, передати йому своє терпіння і покірність долі: адже Трубач все не міг змиритися зі своєю долею, тягнув вагонетки неохоче, стояв, похнюпивши голову, і, осліпнувши в невичерпній темряві, все мріяв про сонце. І всякий раз, як бойова зустрічала його в підземній галереї, вона витягала шию, струшувала гривою і, ласкаво торкаючись до нього вологими губами, як ніби намагалася його підбадьорити.
— Ах ти, холера! — лаявся Бебер.— Гляди, знову лижутся!
А коли Трубач затрусив далі, Бебер сказав Жая-Олену:
Книга Жерміналь стор.169
