були абсолютно голі, але такі чорні, покриті корою з вугільного пилу, що змішалася з потом, що їх нагота не бентежила Катрін. Здавалося, в напівтемряві працюють якісь тварини, величезні мавпи: миготять помахи волохатих рук, напружуються спини,— чи то картина пекла, де засуджені на вічні муки нещасні істоти надриваються в непосильній праці і чути їх стенанья, глухі удари гармат. Але чоловіки, мабуть, краще бачили її, ніж вона їх, обушки перестали стукати, почулися глузливі голоси:
– Гей, дівка, бережися, простудишся!
– Дивись-но, а ноги-то у неї справжні, не тріски якісь. Слухай, Шаваль, адже тут і на двох вистачить.
– Постій, треба подивитися. Підніми-ка шлейф. Вище! А ну ще вище!
Шаваль, не сердячись на ці глузування, накинувся на Катрін:
— Ну, так і є, розвісила вуха! Слухати капості — це вона любить. До самого ранку буде стирчати тут.
Насилу загрібаючи лопатою вугілля, Катрін наповнила нарешті вагонетку, потім покотила її. Штрек був широкий, вона не могла впиратися в стійки, поставлені за його стінок, босі ступні подвертывались на рейках, коли вона шукала там точки опори; і вона рухалася повільно, витягнувши вперед напружені руки і зігнувшись під прямим кутом. А коли довелося проходити повз глиняної перегородки, знову почалася тортури; Катрін відразу ж стала обливатися потім, великі краплі градом падали з неї. Вона абияк здолала третину шляху, але далі йти не могла, осліпну в від поту, що струмує, і чорного вугільного бруду. Сорочка, як ніби змочена чорнилом, прилипала до тіла і в напруженому зусиллі ніг піднімалася мало не до пояса, крокувати було так важко і боляче, що їй знову довелося зупинитися.
Та що це з нею сьогодні? Ще ніколи так не бувало… Ноги точно ватяні, кістки ніби розм’якли. Повинно бути, все від задухи. Вентиляція не доходить до такого далекого закутка. Повітря сперте,’та ще з вугільного пласта з легким бульканням і дзюрчанням вибиваються якісь пари, і часом їх буває так багато, що лампи ледве-ледве горять; про гримучому газі і говорити нічого — ніхто на нього й уваги не звертає: стільки його нанюхаются робочі,
що більше і не помічають. Катрін добре знала цей «мертвий повітря», як говорили вуглекопи,— внйзу важкі, ядушні гази, вгорі легкі—ті, які, раптом спалахнувши, підривають все виробки шахти, вбивають сотні людей єдиним ударом грому. З дитинства вона багато наковталася гримучого газу, дивно, чому

Книга Жерміналь стор.279

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

*

code